«Нічого хорошого від матері не пам'ятаю!» — каже Віра подрузі

#СИТУАЦІЯ#

— Ти ж знаєш, Людо, ми з сестрою — таткові дочки, — говорила подрузі Віра. — Особисто я дуже люблю тата. А маму... Я її ніколи не розуміла. Мама — складна людина. Вона весь час була чимось незадоволена, вимагала, контролювала, коли щось не так — відразу починала кричати, як ненормальна... Все наше з Катькою дитинство — один суцільний крик. Нічого хорошого від неї не пам'ятаю.

Люда тоді навіть не одразу знайшлася, що відповісти. З Вірою вони дружать з дитинства, і всю її сім'ю Люда добре знала. Владна, жорстка, цілеспрямована мама, і м'який, безвільний тато з вічно винуватою посмішкою. Тихий алкоголік. Дружина справді кожен день дівчат виховувала, репетувала і гнітила — він ні слова проти не говорив, терпів, мовчав, не заступався, а часом напивався до нестями. Тоді і йому влітало — дружина сердилась ще більше.

Люда чудово знає цю історію, але щоразу, коли подруга починає говорити про свою сім'ю, всередині її щось дряпає. Про матір Віра згадує лише погане:

— Стіни тремтіли, Люд. Вона кричала на тата так, що сусіди стукали. І нам діставалося. За оцінки, за бардак в кімнаті, за невимитий посуд — за все.

Тато ж у її спогадах — майже святий.

— Він нам із Катькою цукерки з получки приносив. Завжди жалів нас. Ніколи не лаяв, голосу ні разу не підвищив!

Люда слухає та думає: так, він не кричав. Але ж і не робив нічого!..

Далі — тут: Все моє дитинство — один суцільний крик матері, нічого хорошого від неї не пам'ятаю

 «Ваш син — наречений безперспективний!» — кажуть матері молоді дівчата

#СИТУАЦІЯ#

— …Я їй говорю: треба тебе з моїм Мишком познайомити! — розповідає пенсіонерка Ніна Дмитрівна про дочку своєї знайомої. — А що? Він добрий хлопець, неодружений, має вищу освіту, працює. Може, щось і вийде у вас, чому б ні? А вона: Ну-у-у... Мишко-о-о... Я їй: А що з Мишком не так? А вона: Ви, каже, тільки не ображайтеся, тітко Ніно, але Мишко у вас — без-пер-спек-тивний! У двадцять вісім років живе з мамою, зарплата копійчана, ні машини в нього, ні квартири, ні бажання все це заробити! Ні, каже, ваш Мишко мене не влаштує!

Незважаючи на прохання не ображатися, Ніна Дмитрівна навіть дуже ображена.

Для неї Мишко, звичайно, — світло в віконці — не син, а подарунок: розумний, турботливий, непитущий. Самостійний — і приготувати вечерю сам може, і за своїми речами дивиться сам. Штани гладить, черевики чистить, прибрати у квартирі просити не треба — сам прибирає без проблем.

Також Михайло читає багато з дитинства, ерудований, і кіно любить, захоплюється велопрогулянками, не курить.

У великій офісній будівлі, де працює син Ніни Дмитрівни, повно молодих незаміжніх жінок. Та й такі хлопці, як Мишко, теж є — прості менеджери, «офісні хом'ячки», як зараз глузливо їх називають, із невеликою зарплатою та без особливих амбіцій. Але дівчата не сприймають їх серйозно.

У двадцять вісім років жити з мамою?! Дзвонити їй вечорами з офісу, якщо треба затриматися? — фі-і-і, мамин синочок!

Плюс відсутність завзяття та кар'єрних перспектив. Ну і як із таким сім'ю створювати? Як дитину народжувати? А жити на які шиші? Нині дівчата шукають інших чоловіків...

Далі — тут: Мишкові — двадцять вісім, а він досі не одружений, бо безперспективний наречений

 «У мене гостьовий шлюб!» — каже дочка, і живе з дитиною на шиї батьків

#СИТУАЦІЯ#

— Майже два роки терпіли цю істоту, так званого зятя, у своєму будинку! — розповідає п'ятдесятип'ятирічна Світлана Василівна. — Починали вони жити у орендованій квартирі, потім зять роботу втратив, перебралися до гуртожитку — а там таргани! Дочка в шоці була, вона такого ніколи не бачила!

У результаті переїхали вони до нас, добре, що в нас три кімнати, місце є. Але за час спільного проживання зять усі нерви вимотав. Змінив чотири роботи, все йому не те й не так. В одному місці не заплатили, кинули, в іншому у вихідні просили вийти попрацювати, в третьому контора переїхала на інший кінець міста, і незручно їздити стало, в четвертому вже й не пам'ятаю що…

— Хм. Ну, може, справді так збіглося, що не могла людина знайти нормальне місце?

— Може, й збіглося, але по ньому видно, що особливо він ворушитися не хотів, шукав такої роботи, щоб легше й менше працювати. Лоботряси та ледарі нікому не потрібні, тому звідусіль вилітав зі свистом. Вдома теж нічого не робив, зате їв добре — ми не встигали в холодильник продукти завантажувати, та в комп'ютер грав.

Чоловік із ним кілька разів намагався поговорити по-доброму. Про плани розпитував, мовляв, потрібно думати про майбутнє, на ноги вставати, вирішувати щось із житлом, з батьками жити не діло — і вам невесело, і нам уже хочеться пожити для себе...

— Зрозуміло. Очевидно, по-доброму не допомогло?

— Ага, марно, як об стінку горох. Послухає, покиває, і далі грає у комп'ютер.

А одного дня вони нам заявили, що чекають на дитину, як тобі таке? 

Далі — тут: Дочка з дитиною живе на шиї у батьків і вважає, що вийшла заміж...

 Мій свекор цілими днями лежить на дивані і тільки командує, як сержант в армії

#ОПОВІДАННЯ#

Настали вихідні дні. Нас із чоловіком чекало чергове відвідування його батьків. Чесно кажучи, я не люблю до них їздити, і не тому, що не люблю свою свекруху. Як на мене, вона дуже пристойна жінка, але свекор... Його бачити мені зовсім не хочеться, але мій чоловік Славко наполягає, бо «мама збирається приготувати свинячі відбивні, а тато хотів про щось поговорити».

Хто-небудь, ущипніть мене! Я знаю, що ніякої особливої ​​розмови до сина у свекра немає. Просто йому нудно, потрібна якась масовка вдома хоч раз на тиждень. Для нього «поговорити» означає лежати на дивані та кричати з вітальні, що чай надто солодкий або пульт від телевізора кудись знову зник. Тому що відколи він вийшов на пенсію, він, здається, перестав вставати з дивана в принципі.

Тим часом свекруха — вона ще не на пенсії — бігатиме з кімнати до кімнати, прибираючи, готуючи, подаючи та прибираючи. Наче після звичайної роботи вона мала ще одну зміну, тільки без зарплати і без відпустки.

А я? Я мовчки дивитимусь на все це і біситимусь всередині. Тому що — що я можу сказати? Що мені її шкода, бо вона живе з таким тираном? Що вона наче служниця у власному домі? Що якби мені довелося подавати вечерю чоловікові, який навіть шкарпетки собі взяти не може, я швидше запустила б у нього каструлею, ніж варила йому картоплю?

Ну і, звичайно, так все і було. Перше, що ми почули, щойно зайшли до їхньої квартири, це голос свекра з вітальні:

— Люсю! Де мої шкарпетки? Ті, що тепліші! Я ж казав тобі вранці, що у квартирі холодно!

Я глибоко зітхнула і сказала собі: «Спокійно, Наталко. Це не твій цирк»...

Далі — тут: Мені шкода свою свекруху, бо вона живе, наче служниця у власному домі

 Погані стосунки в шлюбі: усе зіпсував штамп у паспорті?

#СИТУАЦІЯ#

— Після другого розлучення я штампу в паспорті боюся, як вогню! — каже подругам тридцятирічна Марина. — Ну тому що переконалася, що після нього стосунки тільки псуються! Ось прямо наступного дня, ніби лампочка вимикається!.. Правда-правда, я анітрохи не перебільшую... З погляду здорового глузду це незрозуміло, але це так працює. Чесно!

Може бути, звичайно, справа в тому, що сама Марина — людина, яка категорично не підходить для шлюбу. Але у багатьох її подруг, за їхнім власним зізнанням, відбувається щось подібне. Ось живуть із чоловіком рік, два, п'ять — все добре. Як тільки сходять до РАГСу — все, стосунки летять у тартарари... Прямо містика якась!

— Проблеми почалася буквально наступного ранку після того, як ми подали заяву, — розповідає Марина. — Ми поскандалили з приводу весілля, через якусь дрібницю. До того ніколи не лаялися — сперечалися, звичайно, але з принципових питань завжди намагалися знайти конструктивне рішення... Далі — гірше. Я сама себе не впізнавала, у шоці була. У ніч перед весіллям посварилися так, що я вже думала — все...

Далі — тут: Проблеми почалася буквально зразу після того, як молоді подали заяву до РАГСу

 

 «Використаю чужого чоловіка навмання: народжу від нього дитину для себе»

 
#СИТУАЦІЯ#

—...Завагітнію і народжу!.. А що? Знаєш, Анько, я вирішила: якщо до наступного дня народження, до тридцяти трьох, з особистим життям у мене буде так само, як зараз... тобто — ніяк, то просто народжу дитину для себе! Ну їх, цих мужиків! Мабуть, сім'ю створити мені не судилося...

Народжувати від кого попало я не збираюся! Спадковість — справа серйозна. Я повинна сама подивитися на людину, хто він, з якої сім'ї, з яким здоров'ям, як поводиться в побуті. Щоб потім не повилазило таке, що і рад будеш! Нарвешся на алкаша чи ідіота — потім усе життя будеш мучитися. А хіба хтось путній у донори піде? Ні, мені потрібний розумний, з характером, не злидень, і на зовнішність приємний, щоб дитина була гарною...

Далі — тут: Чоловіків нічого жаліти! Вони дорослі люди, і чудово знають, звідки діти беруться

 Зловредний хлопчисько, або Cекрети виховання чужих дітей

#ОПОВІДАННЯ#

Катя увійшла до квартири, поставила на тумбу у передпокої важкі сумки з продуктами та з насолодою зняла туфлі. Дуже хотілося переодягнутися в зручний домашній одяг і нарешті сісти з чашкою гарячого чаю.

Але тут її очікування розсипалися вщент. Їй назустріч вискочив Марсик, лизнув у руку і кинувся до вхідних дверей, нетерпляче повискуючи. Все зрозуміло! Собака знову не вигуляна.

Марсик був молодим спаніелем, рухливим та енергійним, його виводити надвір треба було не менше трьох разів на день. Купили собаку Насті до дня народження півтора роки тому. Дочка дуже хотіла собаку і присягалась, що гулятиме з нею сама. А що зрештою? Вранці Настя ще спить, а собака вже на вулицю проситься. Катя, звичайно, виводить хвилин на 15. Ну і ввечері, перед сном, годині об одинадцятій, теж гуляє Катя. Не пошлеш же дитину одинадцяти років по темряві двором вештатися. На Настю покладено обов'язок гуляти з Марсиком після школи, годині о другій-третій. Але найчастіше Катя приходить додому о шостій, а собака ще не вигуляна.

— Настю! — гукнула вона в глиб квартири. — Ти знову Марсика не виводила?

З кімнати висунулось засмучене личко доньки:

— Привіт, мамо... — Настя виглядала так, ніби зараз заплаче.

— Що трапилося? — стурбувалася Катя.

— Та Ванько цей, Чубенко! — крикнула Настя. — Дістав він мене! Мало того, що дражниться, за волосся смикає, а сьогодні ще двійку з твору отримала через нього!..

Далі — тут: «Як ви виховуєте дітей удома, так вони і поводяться в школі!» — каже вчителька

 «Я пробачила твого батька, і ти мусиш його прийняти!» — каже дочці мати

#СИТУАЦІЯ#

— ...Ти не маєш права так говорити про свого батька! — мати стояла посеред кухні, бліда, тримаючись за край столу так, що аж пальці побіліли. — Який би він не був. Так, він не ідеальний, але... Він все одно твій батько!

Марія навіть задихнулася від обурення.

— Батько? Мамо, ти це серйозно?!

— Я не розумію, мамо, — відрізала Марія. — Навіщо це тобі потрібно? Старий козел двадцять років десь тягався, а тепер вирішив прилаштувати свою дупу з комфортом, так? Він згадав, що в нього є сім'я, дружина і діти, це ж треба! Повернувся, щоб хтось міг виносити з-під нього горщики!

Мати підняла голову:

— Не смій так говорити, Маріє! Він же твій батько!

Марію як ударили. Батько?! Де був цей «батько», коли вони з матір'ю ходили до чужих людей мити підлогу? Коли брата збила машина, і потрібне було дороге лікування? Коли мати захворіла на пневмонію, місяць в лікарні пролежала, ледве оклигала, а п’ятнадцятирічна Марія з братом жили на те, що сусіди підкинуть? Їм тоді реально світив дитячий будинок... Де був цей з дозволу сказати «батько»?

Вона дивилася на матір і не впізнавала її. Та навіть помолодішала — очі блищать, волосся пофарбувала, кофточку нову наділа. Спекла цьому... пройдисвіту свій фірмовий торт. Хоча не робила цього сто років...

Далі — тут: Мати прийняла назад батька, який колись вигнав її з дітьми з дому

«Як хочеш, тату, але ми тебе нікуди не відпустимо!» — каже дочка

#СИТУАЦІЯ#

— Тату, що ти мовчиш?! — дочка Леся з розпачем подивилась на батька. — Скажи вже що-небудь! Ти взагалі розумієш, що тебе жде, якщо ти погодишся поїхати з Людою?

Юрій Петрович розумів. Саме тому й мовчав.

Вони сиділи на кухні, як сиділи сотні разів. Той самий стіл, ті ж табуретки, той же чай у склянках із підстаканниками — він так і не зміг від них відмовитися після смерті дружини — Ольга не любила пити з чашок і його привчила.

Леся говорила швидко, нервово, ніби боялася, що як зупиниться, то розплачеться.

— Тату, ну давай відверто: ти вже немолодий! І тут у тебе все: робота, дім, онуки. Тут все життя минуло, купа друзів, знайомих. А у там що? Чужі люди, тату! Тут ти нам потрібний, онукам, мені. А там усім на тебе начхати!

Після смерті дружини Юрій Петрович довго жив ніби на автопілоті. Робота — дім — зустрічі з донькою та, головне, з онуками. А потім з'явилася Люда...

Шість років Юрій з Людою прожили спокійно, звикли одне до одного. Він звик, що вдома на нього чекають. Що вікна в будинку світяться, коли він йде з роботи.

У Люди, окрім Юрія Петровича, ще є сорокарічна дочка, Ліда. Ліда ще у юні роки поїхала навчатись до Києва, там закінчила вуз, працювала, вийшла заміж за мешканця столиці.

Рік ішов за роком, а дітей у Ліди все не було. Кілька разів Люда спробувала акуратно дізнатися, що її дочка думає з цього приводу. На перший раз та лише хмикнула, а на другий жорстко відбрила: мовляв, не лізь, мамо! Нічого пхати носа в мої труси, я сама розберусь, потрібні мені діти чи ні.

Більше Люда не питала. Влітку доньці виповнилося сорок, і Люда вирішила, що жодних онуків у неї вже не буде. До того ж, у них в домі часто гостювали онуки Юрія, погодки, хлопчик і дівчинка. Люда із задоволенням смажила їм млинці, читала казки. А діти звали її бабусею, тим більше, що рідну бабусю вони не пам’ятали.

А перед Новим роком зателефонувала дочка із столиці.

— Юро, уявляєш, Ліда вагітна, — розгублено повідомила новини Люда після розмови. — Та це ще не все! Вони чекають на двійнят.

Із цього все й почалося...

Далі — тут: Чи варто у 60 років їхати на нове місце, міняти роботу, починаючи життя з нуля?

 «Мати повинна терпіти батька, яким би він не був, це її хрест!» — впевнений син

#СИТУАЦІЯ#

— У свекрухи зі свекром досить-таки пристойна різниця у віці, — розповідає Людмила. — Заміж за нього вона свого часу вийшла з великої любові, їй було двадцять на той момент, а йому — тридцять три. Він уже твердо стояв на ногах у матеріальному плані, працював, заробляв, мав своє житло, машину, красиво залицявся, дарував квіти, запрошував до ресторану, в ті роки це було дуже круто.

Та й свекруха була дівчиною нерозпещеною, з небагатої родини... Звичайно, на тлі її однолітків, двадцятирічних студентів, такий залицяльник виглядав дуже виграшно. Вони одружилися, народили дитину, перші роки, свекруха сама каже, жила як у раю, ні про що не турбувалась, чоловік вирішував усі проблеми...

І ось минуло більше тридцяти років, їй за п'ятдесят, йому під сімдесят, і цей стариган тільки тим і займається, що виносить їй мозок. Два роки тому він вийшов на пенсію, ну як вийшов... виштовхали його, скажімо так, бо дістав уже всіх і на роботі. І тепер він днями дістає вдома дружину, гнобить і принижує, мучить причіпками...

Людмила зі свого боку підтримує свекруху і дуже її жаліє.

— По-хорошому, їй треба йти від такого чоловіка, але куди?

Далі — тут: Хай мати і далі тягне батька на собі, бо то її хрест, каже син