Мама мені пророкувала проблеми з чоловіком, а тепер все збувається, тільки не в мене, а в неї!

#Ситуація#

 — …І ось о пів на третю ночі — телефонний дзвінок! — розповідає тридцятирічна Олена. — Мама дзвонить, плаче: вона у лікарні сидить — у батька інсульт! У повній розгубленості, не знає, що робити. Просить, щоб Сергій якось підключився, приїхав, зустрівся з лікарем, домовився, щоб лікували як слід…

Батькові Оленї п'ятдесят один рік, чоловікові Сергію — сорок вісім. У шлюбі Олена з Сергієм десять років, у них двоє дітей, зараз чекають третього. Із самого початку свого сімейного життя Олена не спілкувалася зі своїм батьком — той так і не зміг прийняти Олениного чоловіка, який майже ровесник своєму тестю.

— Перед моїм весіллям у нас з мамою була досить важка розмова! — згадує Олена. — Багато вона мені виказала всього поганого, і про мене, і про Сергія. Мовляв, це ненормально, що його в такому віці тягне на молодих жінок (Сергієві було 38, коли пара одружилась). Згадаєш, каже, мої слова: у п'ятдесят років розіб'є його інсульт прямо на якійсь молодій профурсетці, а ти будеш з-під нього горщики виносити! Так і сказала, слово в слово!.. Це просто неймовірно, але тепер все збувається рівно навпаки! Те, що й пророкувала мати, але тільки не в мене, а в неї! Лікар Сергієві сказав, що на момент інсульту батько був із якоюсь дівчиною, вона й викликала швидку. Матері вже з лікарні зателефонували лікарі.

…На весілля Олени її батьки демонстративно не прийшли — ні мати, ні батько. Батько взагалі обірвав із дочкою всяке спілкування, хоча до цього любив дочку і балував.

— Мене всі називали татовою донькою в дитинстві та юності! — розповідає Олена. — Зазвичай дівчатка більше до матері тягнуться, а в нас було навпаки. Батько багато зі мною займався, навчав, допомагав. Коли траплялися якісь неприємності у дитинстві, говорив: вирішимо самі, матері не скажем! І я була йому вдячна, тому що мама — людина нестримана, завжди любила робити з мухи слона. Чуть що — починала кричати. А тато спокійно все розрулював...

Тато ніколи не підвищував на дочку голосу, на відміну матері. За винятком лише одного випадку — коли він дізнався, що Оленка зустрічається практично з його ровесником. Олена просто не впізнавала свого завжди спокійного та витриманого батька — він не вибирав виразів, кричав і лаявся. «Ні за що!» — заявив тоді.

Проте весілля все одно відбулося.

Після весілля минуло вже багато років, народилися онуки, але батько так і не змінив гніву на милість. Онуки пройшли повз нього. Та й повз Оленчину матір теж. Вона час від часу телефонує дочці, дізнається новини, дивиться, мабуть, фотографії у соцмережах. Але бажання прийти в гості, познайомитись та поспілкуватися з онуками — не виявляє. Коли Олена сказала мамі про третю вагітність, вона відреагувала у своєму стилі: «Сподіваюся, зробиш аборт? Ні? Ну і дурепа! Давай, народжуй від п'ятдесятирічного діда! Тільки дивись, ростити сама будеш, до нас по допомогу не приходь!»

— Я взагалі не розумію, чим їм Сергій не догодив, ну, крім віку, звісно! — зітхає Олена. — Він розумний, у нього три вищі освіти, він єнергійна, цікава людина, чудовий чоловік і батько. Діти від нього народилися чудові, розумні та здібні. Але й вони теж, виходить, бабусі з дідом не потрібні... Найбільше батьки чомусь бояться, що я до них по допомогу прийду. Хоча не приходила за ці роки жодного разу.

Це тим більше дивно, бо Олена у батьків — єдина дочка, іншої вже не буде. І онуки є і будуть лише від неї. Допомоги Олені від батьків ніякої не треба, просто хочеться спілкування, доброти, великої родини. Але це, на жаль, неможливе.

— Іноді мені здається, що вони нам заздрять, чи що, — зітхає Олена.

Сергій — бізнесмен, заробляє добре, грошей у сім'ї мають достатньо. Живуть у великій квартирі, збудували будинок, мають змогу подорожувати, ні в чому собі не відмовляють. Але й батьки Олени не бідні люди — працюють, заробляють. Принаймні так було досі. Зараз, після інсульту батька, невідомо, що буде. Якісь гроші будуть потрібні на реабілітацію, та й заробляти тепер батько навряд чи зможе. Лікарі вже зараз кажуть, що ситуація досить серйозна, хоча поки що прогнозів ніяких не роблять.

— Сергій одразу поїхав до лікарні до батька, зустрівся з лікарями, поговорив із персоналом, усе влаштував і налагодив, щоб до батька поставилися з належною увагою, — розповідає Олена. — Межсестрам на кави з цукерками заніс… Лікар дав йому свій телефон, тепер дзвонимо щодня, дізнаємось, як справи…

А от якби було навпаки, і в лікарні опинився зять, батько б і пальцем не ворухнув, впевнена Олена.

— Торік чоловік зліг із серцевим нападом до лікарні, то вони аж ніби зраділи навіть! — зітхає Олена. — Мовляв, ось, ми тобі говорили, попереджали про це! Будеш, будеш з-під нього горщики виносити! Але Сергій якось швидко видужав, зараз все гаразд…

Батьки люблять дочку і просто переживають за її долю?

Чи ні про яку любов тут і не йдеться?

Як поводитися з такими батьками? Що скажете?

Читайте ще історії з життя:

Я не збираюся замінювати батька твоєму синові! — заявив Вірі Борис

«Ну чому вся увага та ресурси — тільки твоїй дочці?» — злиться чоловік

Мамі вже самій допомога потрібна, а невістка їй пхає півторарічну правнучку! — скаржиться Наталія Дмитрівна

 Я не збираюся замінювати батька твоєму синові! — заявив Вірі Борис

#СИТУАЦІЯ#

— Борисе, а ти… не хочеш бодай привітати його? — запитала Віра.

Вони вдвох сиділи на кухні. Віра дістала з холодильника залишки вчорашнього свята: салат олів’є, м'ясо по-французьки, кілька шматків торта, поставила на стіл перед Борисом. Чоловік підняв очі від тарілки:

— Кого привітати?

— Ну, Матвійка ж! Зі вчорашнім днем народження. Ні?

Він знизав плечима, ніби йшлося про щось зовсім незначне.

— А я тут до чого? Нехай його батько вітає, він же має рідного батька…

Віра з подивом дивилася на Бориса. До чого тут Матвійків батько взагалі? Невже це так складно — купити дитині шоколадку, сказати: «Вітаю з днем варення!»? Посміхнутись? Айфонів і мільйонів ніхто ж не просить...

…Віра давно живе удвох із синочком. Розлучилася, коли Матвієві було три роки — колишній чоловік знайшов «нове кохання», як він тоді сказав, і пішов, пообіцявши допомагати. Спочатку приходив, а потім «закрутився», як каже. Ніколи йому. У кращому разі зателефонує раз на півроку, спитає, як там Матвійко, обіцяє розгребти справи та приїхати. Але обіцянки так і залишаються струсом повітря.

Вчора Матвієві виповнилося вісім, вони влаштували свято вдома. Прийшли пара друзів із класу, бабуся, Вірина мати. Тато ось подзвонив, згадав, кілька хвилин поговорив із сином, і на цьому все. Вважав свої батьківські обов'язки виконаними.

— Щиро себе вважає добрим татом, аліменти платить, у день народження дзвонить, дитину не забуває! — посміхається Віра.

Та Вірі нічого від колишнього і не треба, за великим рахунком. Вона й сама працює, у неї своє житло, тож із фінансами все гаразд. Живуть із сином непогано, у Матвійа є все, що треба. Звичайно, хотілося б ще для нього побільше чоловічого виховання. Хлопчикові таки потрібен приклад чоловіка. А у них, як на зло, одні жінки в сім'ї: після розлучення Віра довго була одна. Та, власне, і не сподівалася, що влаштує особисте життя.

А півтора роки тому у неї з'явився Борис. Віра спочатку сама собі не вірила. Борис спокійний, уважний, дорослий, поруч із ним можна було видихнути. Він не тиснув, не обіцяв нічого зайвого, просто був поряд — стабільно та впевнено.

Спершу вони зустрічалися вдвох, без дитини. Влітку Віра нарешті вирішила познайомити Матвійка з Борисом. Знайомство пройшло непогано. Борис розмовляв з хлопчиком нормально — спокійно та шанобливо. Віра розслабилася.

Після Нового року вони планували з'їжджатися, жити разом, сім'єю. І Віра вже подумки приміряла, як переставити меблі, щоб було усім зручно. Вона була в піднесеному настрої. Це рідкісне почуття для жінки, яка довго живе в режимі «все сама, сама».

І ось тепер цей випадок з днем народження. Кілька слів, які все в ній перевернули.

Святкування у Матвійка було галасливим, домашнім, справжнім. Віра заздалегідь усім сказала, що у сина день народження. Покликала гостей. І Борису розповіла, навіть запросила його відсвяткувати з ними.

Борис не зміг прийти — робота, нарада, перенести неможливо. Віра не образилася. Буває. Але вона не сумнівалася: Борис привітає Матвія згодом. Принесе символічний подарунок: маленьку машинку, книжку, шоколадку, якусь настільну гру.

Справа ж не в грошах і не в подарунках — річ у тому, щоб приділити увагу.

Вона б зі свого боку саме так і зробила.

…Після дня народження Матвійа забрала до себе на вихідні мама Віри, з ночівлею. А до Віри приїхав Борис. Про день народження — ні слова, ні півслова, наче його й не було. Поводився абсолютно буденно, із задоволенням доїдаючи святкові салати.

Віра обережно запитала — не з докором, а просто, щоб зрозуміти: мовляв, чи не хоче Борис привітати Матвія? Але той лише знизав плечима:

— А сенс? У нього є батько.

— Ну… — Віра зітхнула. — Батько батьком, але я думала, що і ти його порадуєш хоч дріб'язком якимсь…

— Віро, я не його тато. Навіщо мені із себе когось вдавати?

Від цього тону Вірі стало якось не по собі. Начебто Борис і справді не зобов'язаний нічого дарувати її дитині. Але ж вони планують жити разом! Хотять бути сім'єю. Борис раніше сам казав: «Я розумію, що дитина буде поруч». Віра сподівалася, що йому хоч трохи не байдуже.

Борис допив чай, як ні в чому не бувало сказав:

— Що ти так переживаєш? Ну правда. Я ж з дитиною нормально спілкуюсь. Я просто не повинен замінювати йому тата. І не збираюся, якщо чесно.

Віра кивнула, але всередині спалахнуло: «А ким ти збираєшся бути тоді, цікаво?»

Вона ж і не просила Бориса ставати татом. Не вимагала утримувати дитину, займатися вихованням, якось вкладатись, дарувати подарунки на тисячі гривень. Не чекала чудес.

Вона просто хотіла невеликий знак уваги. Адже навіть дорослі — чого там! — із задоволенням отримують подарунки на свята. Що вже казати про дитину!

Віра сиділа увечері одна у своїй квартирі і думала: вона надто вимоглива? Надто сентиментальна? Надто чутлива, бо одна виховує сина?

Чи вона зараз побачила те, що зазвичай помічаєш надто пізно?

Напевно, нарада на роботі у Бориса в день народження Матвійка теж не раптово з'явилася, а щоб не йти на небажане свято. За небажання йти на дитячий сабантуйчик засудити не можу.

Але з іншого боку, коли ми приходимо в будинок, де є дитина — просто чужа дитина, ми якось намагаємося щось принести з собою: шоколадку, маленьку іграшку чи ще щось. Якось так склалося. Просто принести знак уваги можна було б. Мабуть, Борис так свій спокій береже — боїться, що давитимуть його на любов до хлопчика.

Адже річ не в подарунку. І не в грошах. І не у шоколадці. Справа в тому, що для Бориса це справді було «не його свято». А значить, і не його сім’я. Може, Віру він вважає «своєю жінкою», але сім’ю — уже не своєю.

А як ви гадаєте?

Це нормальна позиція дорослого чоловіка: у дитини є батько, ось хай і займається?

Чи Вірі варто насторожитися — жити ж вони збираються втрьох?

Де тут норма... а де — тривожні дзвіночки?

Читайте ще історії з життя:

«Ну чому вся увага та ресурси — тільки твоїй дочці?» — злиться чоловік

«Ні, тільки не це!» — вигукнула мати, коли Соня розповіла про свою вагітність

Чоловік хоче сісти на шию! — бідкається Тетяна

 

 «Ну чому вся увага та ресурси — тільки твоїй дочці?» — злиться чоловік

#СИТУАЦІЯ#

— Тань, ну просто якось неправильно виходить, погодься! — з образою сказав чоловік. — У твоєї Аліни обновки щотижня, іграшки, телефон крутий, свій комп, і це в першокласниці! А моя Люда — як Попелюшка поруч із нею… Тепер ще ці танці! Вчора Люда мені сказала, що теж хоче танцювати вчитися там, куди Аліна ходить. Я їй пообіцяв!

Тетяна навіть не одразу знайшлася, що відповісти. Наче розмова починалася спокійно — обговорювали розклад наступного тижня. У дочки Тані від першого шлюбу, Аліни, у п'ятницю концертний виступ на танцях, Таня сказала, що візьме заради такої справи відгул на роботі, піде дивитися. Дитина готувалася, вбрання купили. Чоловік мовчки слухав. А потім раптом видав:

— А давай запишемо Люду теж на танці. Нехай разом займаються. Твоя мама все одно Аліну водить, водитиме двох, яка різниця? Тим більше, школа одна.

Таня тоді одразу напружилася. Мама і так крутиться, як білка в колесі: школа, гуртки, магазини, аптеки. А тут — ще одна дитина!

— Я проти, — сказала Таня. —Мама не повинна водити двох. Їй може бути складно.

— Та годі тобі, Тань, що там складного? Це ж не немовля. Взяла за руку і повела… Не на руках нести!

Таня тільки хмикнула. Одна річ — своя онука, яку її мама знає з пелюшок і любить. А інша справа — стороння дитина. Діти, буває, не дуже ладнають, сваряться, сперечаються — ну, дівчата! Навіщо мамі брати він зайву відповідальність? Що взагалі означає «їй же не складно»?

У чоловіків завжди все просто, ага! Пере пральна машина, посуд миє посудомийка, прибирає пилосос, дитину на гуртки водить бабуся. Приблизно так вони і розмірковують. Таня вже має деякий досвід, все-таки вдруге одружена. Розлучилася п'ять років тому, як то кажуть, не пережили з чоловіком декрету. Від першого шлюбу у Тетяни семирічна донька Аліна. У чоловіка її теж донька, Люда, ровесниця Аліни. Дівчатка навіть у одній школі навчаються, у паралельних класах.

Таня із чоловіком працюють. На Аліну Таня отримує аліменти від колишнього чоловіка і принципово витрачає їх тільки на дитину. Заняття, одяг, взуття, гаджети, свята. Плюс її мама — активна, бадьора бабуся — постійно допомагає, оскільки обожнює онуку: водить на заняття, купує обновки, іграшки, різні смаколики, наприклад, малину в грудні.

Люда живе зі своєю мамою. Колишня дружина чоловіка — нормальна жінка, цілком адекватна. Просто взяла іпотеку, тягне її одна, грошей завжди впритул. Чоловік часто бере доньку у гості на вихідні та на канікули, Таня не проти. Щоправда, щоразу вона помічає: дівчинці важко. Вона ніби потрапляє до іншого світу. Іграшки Аліни, книжки, олівці, комп'ютер — все розглядає, грає обережно, з жадібним інтересом. Нічого не просить, але очі горять.

У Аліни в кімнаті на плічиках висить костюм, приготований для виступу, Люда його побачила в останнє своє відвідування. І попросила батька — мовляв, я теж хочу ходити на танці та виступати у гарних сукнях. Як Аліна.

— Невже твоїй мамі так складно водити другу дитину? — кліпає очима чоловік. — Ти спитай її спочатку. Може, вона й погодиться із задоволенням!

— Якщо це не складно, то нехай Віра, твоя колишня дружина, і водить. Хіба я проти? Або хай няню найме. До речі, а ти знаєш, що танці коштують грошей? Самі заняття, потім концерти, костюми, поїздки, все виходить у копійчину. Навесні вони їдуть на змагання до сусідньої області, це також витрати: костюм, поїзд, проживання у готелі. Віра готова все це сплачувати?

— Ну до чого тут Віра! Я оплачу, — одразу відповів чоловік. — Все, що треба...

І ось тут Таню наче холодною водою облили. Оплатить! А з яких грошей? Із загального сімейного бюджету? Із тих фінансів, на які вони платять комуналку, купують їжу, відкладають на відпустку? А свою Аліну вона повністю утримує на аліменти її батька. І чоловік, до речі, також платить аліменти на Люду. Чималі, за мірками його зарплати. Просто цих грошей Вірі все одно не вистачає на все.

— Якось це несправедливо, ти так не гадаєш? — запитала Таня.

А всередині вона кипіла. Не від злості навіть — від несправедливості ситуації. Вона зобов'язана урівнювати дітей за рахунок своєї матері та свого бюджету?! Так, Люду шкода. Але що вдієш? Чим Таня винна? Життя таке.

— Ти просто не хочеш, щоб моя дочка була нарівні із твоєю, — сказав чоловік. — Тобі зручно, що вся увага та ресурси — лише твоїй!

— Це неправда, — тихо відповіла Таня. — Я не проти Люди. Я проти того, щоб все це вішали на мою маму. І на мене також, у фінансовому плані. На свою дочку я із загальних грошей не беру. Будь добрий, і ти якось вирішуй цю проблему не за мій рахунок.

Він глянув на неї так, ніби вона його вдарила. Помовчав. Потім видихнув:

— Значить, тобі начхати, що моя дитина живе гірше?

Таня відчула, як до горла підступає ком. Вона раптом зрозуміла: він говорить не про гуртки. Він — про свою провину, про безсилля, про те, що не може дати дочці більше. А вона — лише зручний привід виплеснути образу.

Після сварки вони майже не розмовляли. Вечеря пройшла в тиші. Аліна розповідала про школу, Таня кивала, чоловік мовчав. Потім він пішов у кімнату, довго сидів із телефоном.

Наступного дня він коротко написав: «Треба поговорити. Так не можна».

Таня дивилася на повідомлення і не відповідала. У голові крутилася одна думка: якщо зараз поступитися — це стане нормою. Сьогодні гуртки, завтра одяг, потім репетитори. А її мати? А Тетянені межі? А її право обирати, куди йдуть аліменти?

І все ж усередині шкрябало: а раптом вона справді дріб'язкується? Може, правильно, що коли вже в них сім'я — то всім дітям однаково? Навіть якщо це незручно та несправедливо?

А ви як думаєте: чи повинна жінка урівнювати дітей у новій сім'ї за будь-яку ціну? Чи кожен таки відповідає насамперед за свою дитину?

Читайте ще історії з життя:

Мамі вже самій допомога потрібна, а невістка їй пхає півторарічну правнучку! — скаржиться Наталія Дмитрівна

«Я думала в мене дочка є, а виявляється, нема ніякої дочки!» — говорить своїм подругам мати

«Ні, тільки не це!» — вигукнула мати, коли Соня розповіла про свою вагітність