«Як хочеш, тату, але ми тебе нікуди не відпустимо!» — каже дочка

#СИТУАЦІЯ#

— Тату, що ти мовчиш?! — дочка Леся з розпачем подивилась на батька. — Скажи вже що-небудь! Ти взагалі розумієш, що тебе жде, якщо ти погодишся поїхати з Людою?

Юрій Петрович розумів. Саме тому й мовчав.

Вони сиділи на кухні, як сиділи сотні разів. Той самий стіл, ті ж табуретки, той же чай у склянках із підстаканниками — він так і не зміг від них відмовитися після смерті дружини — Ольга не любила пити з чашок і його привчила.

Леся говорила швидко, нервово, ніби боялася, що як зупиниться, то розплачеться.

— Тату, ну давай відверто: ти вже немолодий! І тут у тебе все: робота, дім, онуки. Тут все життя минуло, купа друзів, знайомих. А у там що? Чужі люди, тату! Тут ти нам потрібний, онукам, мені. А там усім на тебе начхати!

Після смерті дружини Юрій Петрович довго жив ніби на автопілоті. Робота — дім — зустрічі з донькою та, головне, з онуками. А потім з'явилася Люда...

Шість років Юрій з Людою прожили спокійно, звикли одне до одного. Він звик, що вдома на нього чекають. Що вікна в будинку світяться, коли він йде з роботи.

У Люди, окрім Юрія Петровича, ще є сорокарічна дочка, Ліда. Ліда ще у юні роки поїхала навчатись до Києва, там закінчила вуз, працювала, вийшла заміж за мешканця столиці.

Рік ішов за роком, а дітей у Ліди все не було. Кілька разів Люда спробувала акуратно дізнатися, що її дочка думає з цього приводу. На перший раз та лише хмикнула, а на другий жорстко відбрила: мовляв, не лізь, мамо! Нічого пхати носа в мої труси, я сама розберусь, потрібні мені діти чи ні.

Більше Люда не питала. Влітку доньці виповнилося сорок, і Люда вирішила, що жодних онуків у неї вже не буде. До того ж, у них в домі часто гостювали онуки Юрія, погодки, хлопчик і дівчинка. Люда із задоволенням смажила їм млинці, читала казки. А діти звали її бабусею, тим більше, що рідну бабусю вони не пам’ятали.

А перед Новим роком зателефонувала дочка із столиці.

— Юро, уявляєш, Ліда вагітна, — розгублено повідомила новини Люда після розмови. — Та це ще не все! Вони чекають на двійнят.

Із цього все й почалося...

Далі — тут: Чи варто у 60 років їхати на нове місце, міняти роботу, починаючи життя з нуля?