«Я більше в неї не вкладатимусь, все це марно!» — каже про дочку Леонід

#СИТУАЦІЯ#

— Слухай, Льоню, я тут подумала… Може, трохи допоможемо Євці з квартирою, га? Ну, поки у нас з тобою є така можливість. Візьмемо їй у іпотеку хоч найменшу студію. Нехай платить не за оренду, чужому дядькові в кишеню, а за своє. А ми підстрахуємо. І буде у неї старт. Що скажеш?

— Що скажу? Хм… Нехай вона краще чоловіка собі шукає. Я в неї більше вкладатися не буду, марно це все. Не в коня корм.

Тамара розгублено подивилася на чоловіка.

— Ти з глузду з’їхав? Це ти про рідну дочку так говориш? Про Єву? — запитала вона.

— Ну так, про неї, а про кого ж іще? — спокійно відповів Леонід. — Я вже втомився. Скільки можна!

І в його словах не було ні злості, ні роздратування. Була лише холодна байдужість.

Єва у Тамари з Леонідом була дуже бажаною дитиною. Вагітність довго не виходила, Тамара лікувалася, потім, коли нарешті сталося, лежала на збереженні. Коли народилася донька, всі були щасливі. Леонід спочатку був дуже залученим батьком. Він носив малу на руках годинами. Вставав вночі, міняв підгузки, гуляв з коляскою у дворі навіть у мороз. Сусідки говорили: «Ось це батько, так батько! Не те що інші». Тамара тоді дивилася на нього і думала, що їй пощастило.

Єва підростала, і Леонід, як і раніше, багато займався з донькою. Грався з нею в плюшеві іграшки, будував вежі з кубиків, читав уголос книжки з інтонацією. Єва сміялася, тягнула до нього руки, і Леонід сяяв.

А потім якось поступово почалися проблеми.

Єві було вже майже шість, а вона досі не могла запам'ятати літери. Навчити її читати було ну дуже складно. Дівчинка робила все з величезними труднощами, читаючи кінець слова, не могла згадати, що було на початку, не розуміла сенсу прочитаного. Намагалася догодити батькові, але виходило не дуже. Леонід спочатку терпляче пояснював, малював, викладав літери на столі з сірників.

— Дивись уважно, запам'ятовуй. Ну це ж просто.

Але для Єви це було не просто. З рахуванням у неї теж не йшло. Рахувала довго, елементарні задачки для неї були як китайська грамота. Леонід починав дратуватися, Тамарі доводилося втручатися, рятувати дочку.

— Я не розумію, в кого вона така у нас, Томо, га? — запитував пізно ввечері дружину Леонід, коли дочка вже спала. — Ми з тобою відмінниками були, з червоними дипломами обоє. Я в перший клас коли пішов, уже читав швидко. А моя дитина слово «горобчик» читала по буквах півгодини…

Тамара щосили намагалася згладжувати ситуацію.

— Не всі ж люди однакові. Ти такий, вона інша. Може, у неї інші таланти. І їй просто складніше.

Леонід лише скептично хмикав.

— Треба просто не лінуватися. Займатися з нею більше. Зрештою, он, ведмедів і мавп у цирку вчать… Вона ж не дурніша за мавпу, еге ж?

Далі — тут: Чи можна зрозуміти батька, який розчарувавсяу своїй дитині?

 В сім’ї — іпотека, а дружина збирається йти у декрет… з онуком

#СИТУАЦІЯ#

— …Я навіть не знав, що так можна! — розповідає 42-річний Олег. — Але виявляється, офіційну відпустку по догляду за дитиною може оформити на себе хто завгодно, навіть бабуся. Будуть виплати з роботи, але вони, звичайно, набагато менші за зарплату. І ось дружина мене здивувала — піду, каже, у декрет, сидітиму з дитиною. Я кажу: а ти мене запитала, як я до цього поставлюся? Вона мені: ну, запропонуй інший вихід… Але чому я маю пропонувати якісь виходи, я не розумію? Я цю кашу заварив, чи що? У дитини є двоє батьків, люди дорослі, повнолітні, про щось думали, коли вирішили народжувати — от нехай вони й вирішують проблеми…

У Олега є сім’я: 40-річна дружина Ірина та донька, яка у вересні піде до першого класу. Крім того, у дружини є ще своя дев’ятнадцятирічна донька, Мілана.

— Коли ми з Ірою почали жити разом, Мілані було дев’ять, тож я її, можна сказати, і виростив! — розповідає Олег. — Принаймні, іншого батька вона не знає, у свідоцтві про народження у неї прочерк… Поки вона була маленькою, стосунки у нас з нею були нормальні. Жили добре, на море їздили втрьох, Мілана ні в чому не знала відмови. Одягали її, взували, ноутбук купили, телефонів штук п’ять змінили, недешевих. Щось губила, щось ламала, нічого не берегла… Коли їй було дванадцять, народилася наша спільна дочка, і Мілана злетіла з котушок. Стала грубіянити, зухвалити, навчання закинула. Звісно, я намагався виховувати, але де там — дружина стала на її захист стіною! У підсумку й сама її не виховувала, і мені не дала…

У дев’ятому класі, за словами Олега, Мілана остаточно зійшла з рейок — курила, прогулювала уроки, брехала. З величезними труднощами батьки «дотягли» дочку до тестування, яке вона ледве здала, забрали документи зі школи і влаштували в коледж. На платне, між іншим, відділення — з таким атестатом, як у Мілани, на бюджет нікуди не брали. Платив Олег — Ірина тоді сиділа в декреті з донькою.

— З коледжу вилетіла через рік, хоча там її тягнули, як могли, — розповідає Олег. — Гроші просто пропали. Якийсь час тупо сиділа вдома. Потім попросила грошей на піврічні курси перукарів. Ну, що робити, треба ж її якось на ноги ставити — гроші дав. Пішла вчитися, спочатку з ентузіазмом, потім ледве-ледве. У підсумку курси, здається, закінчила, отримала якийсь папірець, але працювати не пішла — зібрала речі й поїхала жити до свого хлопця. Рік тусувалася з ним, на роботу так і не влаштувалась, потім це йому набридло, мабуть, і він її виставив...

Далі — тут: Падчірка вагітна у 18 років. Чи має вітчим утримувати її з дитиною?

«Якщо ти не будеш поважати мого чоловіка, мамо, то ми обмежимо спілкування!» — каже дочка

#СИТУАЦІЯ#

— Мамо, я зараз кажу серйозно. Якщо ти не перестанеш так ставитися до Жені, ми просто обмежимо спілкування з тобою.
Ірина Олексіївна спочатку подумала, що їй почулося. Стояла біля мийки, витирала руки кухонним рушником і з подивом дивилася на Юлю.
— Це ти мені зараз погрожуєш? — помовчавши, запитала вона.
— Я не погрожую. Я втомилася. Щоразу одне й те саме. Ти демонстративно його не помічаєш, розмовляєш крізь зуби, пирхаєш, на його запитання не відповідаєш. Він приходить — ти відразу губи підібгаєш і мовчиш. Це дуже негарно виглядає…
— А мені треба вітати його? Забути, що він тут творив? — різко перебила Ірина Олексіївна.
Юля гучно видихнула, відвернулася до вікна.
— Мамо, минуло вже п’ять років...
— І що? Пам’ять у мене хороша. Я ще не в маразмі.
На кухні зависла важка тиша. У кімнаті вовтузився чотирирічний Артемчик, щось будував із кубиків, періодично вигукуючи:
— Бабусю, дивись, я побудував гараж! Бабусю, ну йди сюди! Йди, я тобі покажу, як я вмію!
А Ірина Олексіївна дивилася на Юлю і не розуміла, як вони взагалі дійшли до того, що рідна дочка тепер ставить їй ультиматуми через цього чоловіка.
…Коли дочка тільки познайомилася з Євгеном, Ірина Олексіївна була рада. Хлопець їй сподобався. Високий, веселий, балакучий. Працював тоді в автосервісі, все обіцяв:
— Я вашу Юлю на руках носитиму.
І спочатку так і було. Приносив квіти, влаштовував пікніки, у вихідні вони завжди кудись їздили. У Євгена було багато друзів, тож вдома вони не сиділи. Юля просто сяяла.
Весілля вони відсвяткували скромно. Посиділи в кафе біля парку, потім фотографувалися біля фонтану. Ірина Олексіївна ще тоді подумала: ну й добре, головне — щоб жили нормально.
А потім Юля завагітніла. І Євгена немов підмінили.
Спочатку він почав пропадати вечорами. Потім став приходити сильно нетверезим. Грубіянив, причому не просто в обличчя, а огидно знущався.
— І чого ти постійно ниєш? — говорив Юлі. — Вагітність — це не хвороба. Усі вагітні ходять, ніхто не розвалюється. Чому це я повинен тепер біля тебе танцювати? Я не хочу сидіти вдома поруч із тобою, я ж не вагітний!
Далі — тут: Хоч ти й пробачила чоловіка, а я все пам’ятаю, пам’ять у мене хороша, я ще не в маразмі, — каже мати 

 «Ну я ж не винен, що ти жартів не розумієш!» — каже Яні чоловік

#СИТУАЦІЯ#

— Павле… Холодильник майже порожній, треба замовити продукти. Пральний порошок закінчується. І логопеда треба завтра оплатити. Перекажи, будь ласка, гроші.

Яна сказала це тихо, майже винувато. Хоча, здається, винною себе не вважала. Просто вже звикла починати розмову саме так — обережно, вибираючи підходящий момент. 

Чоловік сидів за ноутбуком, клацав мишкою, щось рахував у таблиці.

— А більше тобі нічого не потрібно? — протягнув він з усмішкою.

Яна зітхнула. Ну от, знову!

— Павле, ну справді… Не починай, га?

Він нарешті повернувся до неї, примружився.

— А де «будь ласка»? Де подяка наперед? Ти просиш якось без поваги.

І засміявся. Голосно, задоволено. Наче сказав щось неймовірно дотепне.

Яна відчула, як усередині все стискається. Вона вже знала: зараз буде ще пара «жартів». Потім він дасть гроші. Але настрій в неї буде остаточно зіпсований. Ну чого вона має просити, наче для себе особисто?! Хіба господарство і дитина — це лише її потреби?

Так відбувалося вже кілька місяців.

Коли підійшла до кінця декретна відпустка, вони з Павлом домовилися: Яна звільниться. Донька у них народилася раніше терміну, перші місяці минули в лікарнях, нескінченних обстеженнях, масажах, уколах. Лікар одразу сказав — потрібно багато займатися, спостерігатися, берегти нервову систему дитини.

Дівчинка росла тихою і сором’язливою, була болісно прив’язана до мами, лякалася незнайомих людей, погано спала. Варто було Яні вийти з кімнати — починалася істерика. І товариства інших дітей мала поки що точно не потребувала. Лікарі та спеціалісти в один голос говорили, що дитину не варто засмучувати і занурювати в стрес. Якщо є можливість якийсь час потримати її вдома, треба це зробити.

Павло тоді сказав упевнено:

— Звісно, звільняйся. Про що мова. Я буду працювати, а ти займайся дитиною. Це зараз найважливіше.

Яні здавалося, що він розуміє. Підтримує. Заробляв він, загалом, достатньо, грошей їм вистачало. Яна — не марнотратка. Гроші витрачати намагається розумно, економить там, де можна. Готує сама з простих продуктів, покупки робить за акціями, деякі речі для дитини бере у родичів і подруг, діти яких уже виросли.

До того ж і на дивані вдома Яна не сиділа, займалася донькою майже цілодобово. Вранці — гімнастика, потім заняття за картками, прогулянка, сон. Вдень — масаж, ігри для розвитку мовлення, вправи, які показував реабілітолог, похід до логопеда. А між заняттями з дитиною — домашні справи, прання, прибирання.

А ще була бабуся.

Літня, після інсульту, майже не виходила з дому. Жила за два квартали від них. Яна заходила до неї щодня, гуляючи з донькою: приносила їжу, допомагала помитися, щось прибирала, забирала білизну в прання і повертала чисте, просто сиділа поруч.

Працювати за таких умов вона фізично не змогла б.

Спочатку Павло давав гроші спокійно. Сам перераховував, казав:

— На тиждень вистачить? Коли що — скажи.

Потім усе змінилося. Тепер про гроші доводилося нагадувати. І майже щоразу розмова перетворювалася на дивну гру.

— Павле, у нас молока немає, і дитячий шампунь скоро закінчиться…

— І що?

— Ну як що? Гроші потрібні. Перекажи.

— Бачу, ти зручно влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — і знову дурнуватий сміх.

Далі — тут: Зручно ти влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — каже Павло дружині.

 «Може, час зайнятися власною сім’єю, поки вона в тебе ще є?» — каже Геннадій дружині

#СИТУАЦІЯ#

— …Та ти що, Марино, сто одна троянда, справді?! Я думала, такі букети бувають тільки на фото в Інтернеті. І головне — просто так, не на день народження, не на Восьме березня… Щастить тобі… Та звідки я знаю цей ресторан, я ж ніде, крім кафе біля нашого дому, і не буваю… Справді?! Тільки один салат за тисячу? Ну й ціни! Нічого собі… Ну так, звісно, не ти ж платила, ха-ха-ха!

Геннадій з’явився у дверях кухні. Дружина Наташа стояла біля вікна, спиною до нього, і захоплено говорила по телефону. Голос живий, сміхотливий, навіть якийсь молодий. Він уже знав, з ким вона розмовляє. Звісно, Марина зателефонувала, найкраща подруга. Тому Наталка все кидає і годинами розмовляє з нею — Марина ж розлучилася три місяці тому.

— Ну, я рада за тебе, Марино! Класно тобі! А то сиділа б зараз зі своїм Борисом, дивилася б на його потилицю за комп’ютером та прала його шкарпетки… Ага, вічно в роботі, допомоги не дочекаєшся, уваги — нуль…

Геннадій кашлянув. Усередині неприємно кольнуло. Не від слів навіть, а від інтонації, з якою Наталка говорила про подругу — із схваленням, із захопленням, із якимось азартом.

Наташа з Мариною чотири роки тому разом народжували, лежали в одній палаті в пологовому будинку. Потім з’ясувалося — ще й живуть у сусідніх будинках. Подружилися. Гуляли разом з візочками, сиділи на лавках, обговорювали прикорм, перші зуби, безсонні ночі. Звичайне спілкування на тлі однакових турбот. У обох діти, народжені в один день.

Сім’я у Марини на вигляд була як у всіх. Чоловік працював, не пив, не гуляв, не влаштовував скандалів. Так, постійно за комп’ютером просиджував, і у фінансовому плані зірок з неба не хапав. Так, трохи лінивий: по господарству особливо не рвався допомагати. Але хто зараз рветься? Геннадій і на себе приміряв — він теж після роботи міг залипнути в телефоні або в новинах. Іноді й по роботі треба було ввечері сісти за комп’ютер: написати листа, перевірити пошту, щось переслати.

А потім Марина раптом розлучилася із своїм Борисом. Що там у них сталося, Геннадій не знав, дружина не розповідала. Проте якось миттєво їх сім’я зруйнувалася, і Марина після розлучення ніби з ланцюга зірвалась.

Клуби, чоловіки, подарунки, ресторани, машини. За три місяці Наталка вже знала по іменах чоловік десять Марининих коханців. Подруга телефонує їй мало не щодня, хизується своїми пригодами. Розповідає захлинаючись — хто що подарував, куди возив, як залицявся. І Наталка слухає, роззявивши рота, ці казкові історії.

Далі — тут: Наталка заздрить подрузі, а Марина після розлучення ніби з ланцюга зірвалась.

 «З першого числа у нас буде роздільний бюджет!» — оголосив чоловік після двадцяти років шлюбу

#СИТУАЦІЯ#

— Тань, я тут подумав і вирішив...

Тетяна повернулась від плити, продовжуючи помішувати суп.

— Що саме? — спитала. — Якщо ти про відпустку, то...

— Ні, інше... — перебив Анатолій. — Загалом, з першого числа у нас з тобою буде роздільний бюджет. Я втомився сам утримувати сім’ю. Досить.

Тетяна навіть не відразу зрозуміла, про що він. Який бюджет? Але чоловік стояв у дверях кухні й говорив абсолютно буденним голосом, рівно й спокійно.

— Зачекай… як це — роздільний? — вона витерла руки рушником. — Ти зараз жартуєш?

— Ні. За комунальні послуги будемо платити навпіл, першого числа я перекажу тобі на картку свою частку за світло та за квартиру. Ну, а решта — кожен сам за себе. Їжа, побутова хімія, все. Я більше не хочу оплачувати все це свято життя самотужки.

Тетяна дивилася на чоловіка і намагалася зрозуміти, як йому таке взагалі спало на думку.

Вони прожили разом двадцять років. Синові дев’ятнадцять, навчається в коледжі. Тетяна свого часу завагітніла не за планом, тому одружилися. Хоча яка різниця — планували весілля через рік, вийшло трохи раніше, ось і все. Жили вони непогано, як у плані стосунків, так і матеріально. Чоловік завжди добре заробляв — зараз у нього близько шістдесяти тисяч на місяць. Тетяна теж вдома не сиділа, працювала. Але заробляла завжди набагато менше, її зарплата — близько п’ятнадцяти. І таке співвідношення у них було майже завжди.

Поки син ріс, Таня працювала там, де зручно: то в поліклініці реєстратором, то в приватній клініці адміністратором, то в школі секретарем. Аби тільки поруч із домом, з нормальним графіком. Щоб встигати забрати дитину, перевірити уроки, сходити в магазин, приготувати вечерю.

Син не був генієм у навчанні, доводилося з ним сидіти, контролювати уроки. Побутові справи теж в основному лягали на неї. Чоловік спокійно будував кар’єру, затримувався на роботі, їздив у відрядження. І якось так само собою вийшло, що Тетяна завжди була «підстраховкою» для сім’ї. Купити, простежити, організувати відпустку або свято, зустріти кур'єра, відпроситися з роботи на батьківські збори або на змагання до сина — все це було на ній.

Вона не вважала це жертвою. Так жили майже всі знайомі. А тепер Анатолій раптом збунтувався.

— Я не зобов'язаний вас двох утримувати, — продовжував чоловік. — Син уже повнолітній. Ти працюєш. Все чесно...

Далі — тут: Через двадцять років шлюбу чоловік оголосив, що тепер кожен сам за себе

Я продала квартиру з балконом і переїхала за місто до дітей. І швидко пошкодувала...

#ОПОВІДАННЯ#

Колись в дитинстві я не одно літо проводила в селі в бабусі. Бабуся все життя прожила вдовою — дід загинув на війні. Таких одиноких бабусь було... ціле село. Збираючись на свята чи для загальної роботи в колгоспі, вони любили поговорити. І самою нагальною темою їхніх розмов були «страшилки» на кшалт: а от Марія, ну, ота, що живе за яром, поїхала в місто до дочки, і що ви думаєте? Не ужилася з зятем, вигнали її. А вона ж хату продала, тепер поневіряється по сусідах... Ще один варіант страшилок був: син відвіз матір у будинок престарілих.

Давно це було, і якось забулося. Все життя я не згадувала про ці розмови, а от даремно. Недавно довелося згадати...

Я завжди вважала себе міською людиною. В моїй двокімнатній квартирі на четвертому поверсі старої, але добре доглянутої «хрущовки» було все, що мені було потрібно для щастя. Однак найбільшою перевагою цього місця був балкон. Він виходив на південь, тому був залитий сонцем з ранньої весни до пізньої осені.

Там я вирощувала герань, мініатюрні помідори та трави в глиняних горщиках. Щоранку, рівно о сьомій, я виходила на балкон з чашкою гарячого чаю, сідала в стареньке продавлене крісло, клала руку на теплі перила та спостерігала, як місто оживає.

Я точно знала, коли почую дзвінок першого трамвая, що проходив повз наш будинок, по аромату хліба і ванілі узнавала, що відчиняють маленьку пекарню на першому поверсі, чула скрип дверей під’їзду і кроки мого сусіда знизу, який щоранку виходив купувати свіжі булочки. Іноді він гукав мені знизу, махав рукою, і я посміхалася у відповідь. Це були невеликі, здавалося б, незначні контакти з людьми, але вони давали мені відчуття приналежності до цього дому, до мого міста.

Я почувалася частиною спільноти — в нашому домі жили переважно пенсіонери, і вечорами ми сиділи на лавці біля підї’зду або перемовлялись з балконів — у багатьох, як і в мене, вони були не засклені.

Я робила покупки самостійно на найближчому ринку, гуляла по парку та ходила до бібліотеки за рогом. Я була господарем свого часу та простору.

Все почало змінюватися, коли моя донька Анна та її чоловік вирішили побудувати будинок за містом. Це було таке нове віяння — жити за містом, серед сосен, дати дітям простір для розвитку і свіже повітря. Дочка і зять загорілись бажанням мати свій будинок, хоча все життя, як і я, вони жили в місті.

З кожним місяцем їхні візити до мене ставали все коротшими, а їхні телефонні дзвінки переважно складалися зі скарг на виснаження, брак часу та втому. Я слухала з материнською турботою, намагаючись підбадьорити їх добрими словами. Я й гадки не мала, що незабаром стану частиною їхнього грандіозного плану полегшити моє життя.

Це почалося з невинних зауважень під час їх візитів до мене. Анна гладила мою руку і дивилася на мене стурбовано:

— Мамо, ти, мабуть, дуже втомилася, живучи тут, на четвертому поверсі, — сказала вона, оглядаючи мою затишну вітальню. — Колись тобі забракне сил носити всі ці сумки сходами.

— Не турбуйся, Аню, у мене все чудово, — відповідала я з посмішкою, — Мені ж всього 68, а не 80. До того ж, я звикла жити без ліфта.

Вона хитала головою:

— Ох, мамо, ти ж не молодієш. А що, коли захворієш? Хто принесе тобі ліків і молока? Ми тепер далеко, за містом, сюди не наїздимось.

Я заспокоювала її, хоча десь у глибині душі починало проростати зернятко невпевненості.

Через кілька тижнів до справи долучився мій зять Степан. Він прийшов допомогти мені з невеликим ремонтом крана, а коли закінчив, сів за стіл із стурбованим виразом обличчя.

— Знаєте, Ірино Дмитрівно, ми з Анею дуже хвилюємося за вас, — почав він повільно, зважуючи слова.

Далі — тут: Моя донька та зять пообіцяли мені життя в будинку за містом — я була переконана, що мене чекає рай