Подарунок до Дня святого Валентина

— Добре, мам, їдь, відпочивай, догляну, звичайно, — Ганя поклала слухавку і перевела погляд на своїх співробітників, які захоплено обговорювали майбутній корпоратив, присвячений Дню закоханих.

— А ти, Ганнусю, знову не підеш?

— Ні-а,— покрутила головою Ганна,— не піду, та й ніколи мені, треба маминих кішок поїхати погодувати...

Взагалі, Ганя любила свою роботу. Ще б пак! Відразу після інституту пощастило, її взяли у велике представництво зарубіжної IT-компанії. Шикарний офіс, все за євростандартами, своя кав'ярня, зона відпочинку з величезним телевізором та столами для пінг-понгу. Тільки Ганя в зоні відпочинку майже не бувала, весь час проводила за комп'ютером, рахунки, бланки, клієнти... За десять років дослужилася заступником начальника відділу. Але особисте життя влаштовувати було ніколи. Тому був єдиний день року, коли вона ненавиділа свою престижну і добре оплачувану роботу — День святого Валентина.

Шеф, людина солідна і глибоко одружена, завжди влаштовував масштабні вечірки в це свято, що прийшло до нас із Заходу. Обов'язково елітний ресторан, святковий дрес-код і, звичайно, слід з'явитися з парою. Такою була політика компанії, спрямована на підтримку сімей співробітників.

Пари у Ганни не було, а піти і відпочити в колі товаришів по службі так хотілося! А тут ще й мама саме цими днями попросила доглянути своїх котів. Мама у Ані була молода і енергійна, після розлучення, яке сталося три роки тому, вона практично відразу знайшла собі залицяльника. І ось на День святого Валентина він запросив її на три дні до столиці.

Ганя після роботи поїхала до мами, точніше до її котів. На душі було гірко. Ось навіть мама у свої 55 із коханим поїхала святкувати, а Ганя у свої 34 знову одна... Навіть на корпоратив їй ходу немає. Зайшовши до ліфта, вона не витримала і розплакалася.

Ліфт уже почав закриватися, коли в нього заскочив чоловік із собакою.

— Ой, дівчино, ви що тут плачете? Собак боїтеся? Чи вам погано? Може допомога якась потрібна? — почула Ганя, підвела очі і побачила перед собою невизначеного віку заросле диво в спортивках та старій куртці. На повідку у нього була кудлата коллі.

— Так, мені погано, — несподівано для себе сказала Ганя. — Тільки ви не допоможете мені.

— Що у вас сталося? Хто знає, може, і зможу допомогти, — відповів чоловік, виходячи з ліфта за Ганною. — Мене Андрій звуть, а це Рекс. А як вас?

— Ганя, — неохоче представилася дівчина.

— Ну, розказуйте, що у вас сталося.

— Розкажу, за умови, що потім ви підете своєю дорогою і дасте мені спокій.

— Ну, хоч так, — зітхнув Андрій, погладжуючи собаку. — Кажіть уже, що там у вас.

— Та що в мене! День святого Валентина в мене. Вірніше, у всіх, крім мене. На роботі шикарний корпоратив влаштовують, а я святкуватиму в маминій квартирі з її трьома кішками. Маму її друг до столиці повіз, а їй 55, на хвилиночку! А мені тридцять чотири, і на горизонті нікого. А у нас корпоративна політика — до ресторану прийти можна лише із парою.

— Хм. Сумно. Ну, себто сумно не те, що вам тридцять чотири. Мені, до речі, стільки ж. Сумно День закоханих замість ресторану у квартирі із кішками святкувати. Дуже вас розумію, ми теж з Рексом удвох залишилися, — посміхнувся Андрій. — Втім, хочете, я вашою парою побуду цього вечора?

— Ви?! — здивувалася Ганя. — Андрію, ви мені вибачте, але я щось сумніваюся, що у вас відповідний костюм є. І ви взагалі про існування перукарень чули? Вас у такому вигляді туди й не пустять.

— Ну... — зніяковів чоловік, — тут ви маєте рацію... Але, з іншого боку, ще й не вечір, — сказав він бадьорим голосом. — У мене, звичайно, костюма немає, але деякі заощадження є. Зараз поїдемо, купимо костюм і до цього, як його... у барбершоп сходимо. Зробимо із мене чоловіка мрії.

— Ви що, серйозно? — ошелешено подивилася на свого нового знайомого Ганна. — Ви що це, заради мене останні гроші на ці дурниці витратите? А як ви потім житимете з вашим Рексом?

— Ще зароблю! — безтурботно відповів Андрій.

Ганя сама не зрозуміла, що їй стукнуло в голову. Чи то досада від майбутнього самотнього вечора, тоді як інші будуть веселитися, чи бажання хоч раз на рік вчинити не раціонально, а піддатися настрою та моменту. Але якимось незбагненним для себе чином вона прийняла пропозицію Андрія.

За півгодини вони вже їхали по заповнених міських дорогах до магазину елітних чоловічих костюмів, а потім і в барбершоп заскочили. Коли Андрій вийшов від майстра, Ганя його не впізнала. Замість кудлатого опудала в заношених спортивках перед нею стояв молодий Пірс Броснан — одразу після зйомок у черговій серії «Джеймса Бонда».

— Ого! — тільки й вирвалось у неї.

— Та гаразд тобі, нічого особливого, — зніяковіло сказав Андрій. — У мене ще гроші лишилися. Поїхали тобі плаття купувати та зачіску робити. Гуляти так гуляти! Зате повеселимося в розкішному ресторані.

О дев'ятій вечора вони увійшли до прикрашеної червоними кулями-сердечками та ліхтариками банкетної зали, і Ганнині товариші по службі втратили дар мови на добрих дві хвилини. Потім усі оговтались і кинулися до Андрія знайомитись — мовляв, а ми й не знали, що в нашої Ганни хтось є.

— І давно ви зустрічаєтеся?

— Та ні, не так давно, — невимушено відповів Андрій. — Ганя мене від депресії, можна сказати, врятувала, коли мене колишня покинула.

— А ким працюєте?

— Та так, програмістом на фрілансі.

— Початківець, мабуть?

— Ну, не те щоб початківець. Сеніор, тимлід.

— Ого! — присвиснув шеф, який якраз підійшов до їхньої компанії. — А ви зараз десь працюєте, Андрію? Чи на вільних хлібах? А то я вже півроку собі тимліда шукаю, і все не ті трапляються. Одні за рівнем не тягнуть, в інших із комунікацією проблеми. Може, ми з вами днями зустрінемося? Я вам обіцяю, що якщо ви підійдете мені, то я будь-яких ваших роботодавців своєю пропозицією переб'ю.

— Домовилися! — з усмішкою потис руку Аніному шефу Андрій.

О другій годині ночі Ганя з Андрієм, напідпитку та щасливі, під’їхали на таксі до будинку, де жив Андрій та Ганнина мама.

— Ох, Андрію, дякую тобі! Я й не думала, що так повеселюся. Я себе прямо Попелюшкою після балу з казки почуваюся.

— Для казки потрібний щасливий кінець, — засміявся Андрій. — Що скажеш, Попелюшко, якщо я завтра тебе запрошу на побачення? Поки борода не відросла знову. Не пропадати ж такій роботі майстра, — він погладив своє підборіддя.

— Ну що ж, запрошуй! — усміхнулася Ганна, прощаючись із кавалером біля дверей маминої квартири.

Зайшовши всередину, вона незважаючи на пізню годину, зателефонувала мамі.

— Мам, ти ще не спиш? — схвильовано спитала Ганя.

— Яке там, дочко! Нагулялися музеями, а зараз сидимо з Петром Петровичем у ресторані і п'ємо за твоє особисте щастя. Дякую тобі, люба, що за моїми кішками доглянула.

— Це тобі спасибі, мамо, — тихо відповіла Ганя і поклала слухавку.

А ви вірите в прекрасних принців і в те, що у День святого Валентина трапляються чудові історії кохання? У вас такі траплялися? Поділіться у коментарях!

 Чому Принци не одружуються з Попелюшками?

 

Яна Юріївна та Ольга Іванівна прогулювались парком з дитячими візками. Жінки жили в сусідніх будинках, в обох однорічні онуки. Познайомились у парку, гуляючи з малюками, і потоваришували на цьому ґрунті — ходити з коляскою по доріжках удвох веселіше. І час швидше минає за розмовами.

— Я, Олю, якщо чесно, заміж не по коханню вийшла, — говорила приятельці Яна Юріївна. — Так, зустріла чоловіка, наче симпатичний, заробляє більш-менш, непитущий. А мені тоді було двадцять шість. Усі подруги вже на третьому курсі інституту заміж вискочили. Це зараз заміж у тридцять виходять і зітхають, що рано. А тоді я себе у двадцять шість старою дівкою відчувала. От і вирішила не чекати великого кохання. Тим більше, що воно в мене вже було одного разу.

У вісімнадцять років закохалась я по вуха у хлопчину з інтелігентної та заможної єврейської родини. І він мене полюбив. З інституту, після занять, з трояндами зустрічав і взагалі залицявся гарно. Але річ навіть не в цьому. Я просто знаю, що це моя людина була. Але я сама через дурість і закомплексованість своє щастя зруйнувала.

Зустрічалися ми з ним півтора року. І Мишко мій на одруження почав натякати. Йому самому ще і двадцяти не було, дитина у наш час, а він мені : хочу сім'ю з тобою, Янко.

Я, звичайно, зраділа, бо ж жити без нього не могла. Домовилися одружитися.​ Він мене з сім'єю своєю познайомив. З батьками, бабусями і дідусями з обох сторін. Там велика дружна сім'я — технічна інтелігенція, інженери — і батьки Михайла, і бабусі з дідусями. Жили всі у центрі міста, у старих «сталінках». Свати дружили між собою. Всі освічені, начитані, у батька Михайла бібіліотека вдома величезна. Уся родина регулярно на домашні урочистості збиралася. Дідусі вип'ють по чарці і в шахи грають. А бабусі зі столу прибирають, йдуть на кухню, миють посуд і про життя розмовляють. Весело завжди в них було, затишно. Мене прийняли як Мишкову наречену — привітно та доброзичливо.

Ну і от, одного прекрасного дня зустрічає мене мій Михайло після інституту і каже : Яна, мої батьки хочуть з твоєю сім'єю познайомитися, в гості до вас збираються.

Я про себе цього моменту чекала, але все одно завмерла від жаху. Думаю, якщо побачать ці заможні єврейські інтелігенти мою батьківську обшарпану квартиру — так відразу мені відкоша дадуть.

Мої батьки житло своє отримали в радянські часи — з кривою столяркою, рваним лінолеумом, дешевими шпалерами з жовтими плямами клею, що проступили на стінах, — так і жили, жодного разу нічого в ній не зробили. Шпалери місцями повідставали, у віконних рамах щілини товщиною в палець, меблі старі, стільці всі зламані, сядеш не так — розвалиться прямо під тобою. Плюс вічно п'яний батько, сержант міліції, і тарганів натовп на кухні. Отак ми жили.

І я як все це приниження собі уявила, просто вжахнулась. Наступного дня сказала Мишкові, що поговорила з батьками, а вони, мовляв, знайомитися не хочуть. Ще й натякнула для правдоподібності, що батьки просто євреїв не люблять. Хоча насправді ніякого антисемізму у нас в сім'ї не було, просто бовкнула по дурості, мені здавалося тоді, що із сорому помру, якщо його батьки наші злидні побачать...

Ну і врешті, ясна річ, сватання не відбулося. І стосунки наші поступово зійшли нанівець, розлучилися ми за півроку після того випадку.

— Так... — промовила задумливо співрозмовниця Яни Юріївни. — Розумію, це боляче — отак десятки років шкодувати, що навіть шансу собі не дала на щастя. Але, напевно, люди повинні сходитися більш-менш рівні за менталітетом, із одного соціального середовища. У житті принци на попелюшках рідко одружуються.

У мене ситуація в першому шлюбі чимось схожа з твоєю була, хоч і практично протилежна, — розповіла Ольга Іванівна. — Зустрічалися ми з Атремом два роки. Кохання було — мені здавалося, справжнісіньке. Він мене до себе в маленьке містечко возив, з батьками познайомив. Батьки в нього були люди прості, без особливої освіти та достатку, але жили пристойно. У квартирі чисто, акуратно, ремонт скромний, але не старий. Працювали обидва, до мене добре поставилися.

Тоді якраз «лихі дев'яності» на дворі були. Мій батько якраз організував охоронний бізнес, заробляти став добре. Купив мені двокімнатну квартиру як посаг до заміжжя, ремонт там зробив за тодішньою модою — підвісні стелі, арки, підсвічування і так далі.

Ну, загалом, ми познайомили батьків і домовилися весілля грати. За свято, звичайно, мої батьки заплатили. А свекруха зі свекром скромненький чайний сервіз привезли в подарунок на весілля і цим обмежилися.

Але мене це не засмучувало, ми теж не завжди заможно жили, всяке буває, дарованому коневі в зуби не дивляться. Головне, я виходжу заміж за коханого.

Треба сказати, що інтиму у нас до весілля не було, тоді інші часи були, не як зараз. І я, звичайно, хвилювалася, і уявляла собі усіляку романтику.

Хоча в мене весілля було по всій програмі. І дві весільні сукні, і ресторан дорогий, і лімузин, і фотограф. Ну, коротше, за все це мій тато заплатив. І ось після цього весілля об одинадцятій ночі збираємося ми з ресторану додому, і виявилося, що мій новоспечений чоловік всю свою рідню і двох друзів в нашу двокімнатну квартиру ночувати запросив.

Я не чекала такого, просто остовпіла. «Артеме, — кажу, — у нас перша шлюбна ніч. Якщо твоїй рідні готель якийсь скромний важко найняти, треба було нам сказати, ми б з тобою їм допомогли». А він мені : «Та ти що, Олю, це ж батьки та друзі мої! Як я за наявності квартири їх у готель відправлю ? Вони такого не зрозуміють!»

У результаті у нашу першу шлюбну ніч в нашій квартирі ночували чоловік десять — на диванах, на кріслах і на підлозі. Зрозуміло, ні про яку романтику і мови не було...

Я цю історію як зараз пам'ятаю, і як розбирала наступного ранку подарунки та побачила на сервізі, що чоловікові батьки подарували, тріщину. І тоді я подумала, що ось вона — перша тріщина в нашому коханні через цю ночівлю циганським табором у нашій підготовленій до першої шлюбної ночі квартирі.

Потім ця різниця понять і менталітетів стала все більше нас віддаляти одне від одного. Поки через рік ми не розлучилися з моєї ініціативи. Ось і все велике кохання.

— Так, Оль, тут ти маєш рацію. Кохання коханням і пристрасть пристрастю, а мабуть, люди повинні бути більш-менш з одного соціального середовища. Тоді й у шлюбі є шанс на щастя, — погодилася її співрозмовниця.

А ви як думаєте, чи повинні чоловік і дружина бути із схожих за достатком та рівнем освіти сімей, чи для справжнього кохання це неважливо? І чи має рацію Яна Юріївна, що посоромилася своїх батьків? А Ольга Іванівна, яка розлюбила чоловіка після того, як він у першу шлюбну ніч у її квартиру всіх своїх родичів ночувати привів?

Неодмінно напишіть вашу думку в коментарях.