У свекра дві квартири, а синові з дружиною жити ніде

 

Катя та Ганна познайомилися у парку, гуляючи із собаками. Розговорилися. Виявилося, що обидві живуть неподалік, обидві одружені, обом по сорок років і обидві бездітні. Багато спільного, тому й потоваришували, стали з часом одна до одної в гості заходити, на чай з тортиком.

Говорили про різне і, звичайно, про дітей — точніше, про їхню відсутність.

— Ти не уявляєш, Кать, як тільки за останні десять років ми з чоловіком не намагалися дитину завести! Я лікувалась, він лікувався. Пройшли багато обстежень. І нічого. Ми навіть Еко пробували, але ембріони так і не прижилися у мене. Тільки гроші божевільні витратили. Усі родичі чекають від нас онуків, племінників, а в нас — ну ніяк. Свекруха у мене золота, вона мені, як друга мама, все про онуків мріє. Я їй уже без сорому у вічі дивитися не можу.

— Ох, Ганнусю, я тобі так співчуваю, — відповідає Катя. — Ви, звісно, молодці, що руки не опускаєте, хоч — хто його знає? Народжувати після сорока — так собі ідея. У мене ситуація діаметрально протилежна. Свекрухи я не маю. Мама чоловіка померла від раку ще до того, як ми з Олексієм одружилися. А ось свекра я ненавиджу всією душею! Я таких підкаблучників, як він, та інфантильних егоїстів ще не зустрічала.

Ми з Льошою одружилися, коли нам обом по тридцять п'ять було. Можна ще було спокійно завагітніти і народити дитину. Тільки жити нам було ніде. Орендувати квартиру в столиці шалених грошей варто, а в нас зарплати не надто великі. Я в бібліотеці працюю, чоловік історію в школі викладає. У мене жити — теж не варіант. У нас з мамою двушка маленька, мама вже у віці, я їй заважати не хочу.

При цьому всьому у свекра дві двокімнатні квартири є. Сам він у нової дружини живе. Одну двушку, яка біля метро, з ремонтом і просторіша, вони з новою дружиною здають, в іншій мій чоловік живе, тільки там — свої нюанси. У чоловіка — маленька кімнатка на 8 метрів, там ліжко односпальне, стіл, шафа — і вже нема де повернутись. А велика кімната забита всяким татовим мотлохом — бібліотека величезна, подарунки всякі непотрібні. Свекор з дружиною цю кімнату як комору використовують.

Чоловік мій, звичайно, мене запрошує: приїжджай, живи! Ага! Де? На 8 метрах? Він мені навіть поличку у своїй шафі виділив. Дякую, говорю, тільки я краще у мами залишуся.

А свекор мій усі п'ять років взагалі вдає, що мене не існує. При цьому чоловікові дзвонить, як годинник, двічі на день, вранці та ввечері. Мовляв, як у тебе справи, ти вже вдома? І таке інше. І син їздить до нього раз на тиждень стабільно, природно, без мене. Ні, щоб батькові, як нормальна людина, пояснити, що йому вже не вісімнадцять, і дзвонити йому по три рази на день просто непристойно. Але я тільки й чую : ні, тату, так, тату, все добре, тату.

Хоча нічого доброго нема. Живемо п'ять років гостьовим шлюбом. Які вже тут діти! У мене мама хворіє, вона мені відразу сказала, що з немовлям допомагати не зможе. Це в п'ятдесят з онуками няньчиться можна, а коли тобі під сімдесят, хочеться тільки спокою. Та й час уже втрачено...

Коротше, немає у нас дітей, і я вважаю, це — з вини свекра. Адже міг після весілля одну зі своїх квартир виділити. Зараз чоловік начебто його вже майже вмовив віддати нам квартиру, яка здається. Чекаємо, коли у квартирантів договір на оренду закінчиться. Але з дітьми ми запізнилися. Моя гінеколог мене не раз попереджала, що ризик народити після сорока хвору дитину — майже п'ятдесят відсотків.

— Ну, що свекор жадібний і егоїст — це зрозуміло. А чому ти його підкаблучником називаєш ? — здивовано спитала у Каті Ганна.

— Та тому, що нова дружина ним крутить, як хоче. Сама вона приватною нянею у багатіїв працює. Заробляє близько двох тисяч доларів. А свекор — дільничний лікар у районній поліклініці. Зарплата мізерна, плюс пенсія, плюс постійна загроза скорочення через літній вік.

Але вона з ним заробленими грошима не ділиться, відкладає, мабуть, живуть на доходи свекра, тому вона від нього вимагає, щоб він здавав цю квартиру біля метро, яка, до речі, за документами на чоловіка мого записана.

Коротше, дурдом якийсь! Чоловікові моєму сорок, одружений вже п'ять років, а жити нам, за наявності у нього майна, ніде. Чоловік мій про цю квартиру тільки заікнеться, нова дружина свекра відразу з дому виганяє. А він синові каже : мовляв, я старий, самотній, я без неї помру.

Там же ще й дача є в ближньому передмісті, на березі річки, будинок гарний. Можна було б продати і купити нам із чоловіком квартиру. Але ні, не можна, дружина свекра там квіти садить!

Відчуваю, коли батько мого чоловіка на той світ вирушить, будемо ми ще судитися за це все майно до старості. А жити будемо кожен у себе. Ось так, Ганно. Наче нерухомості повно, а жити ніде. І не знаєш, що гірше, коли родичі довбають своєю увагою, чи коли вони егоїсти і тебе як дружину сина взагалі не сприймають. Я в тому, що у нас дітей немає і, швидше за все, не буде, саме свекра винувачу. Ну, і чоловіка, звичайно, що не може поділити з татом своє сімейне майно.

— Ну, ми хоч собак маємо, — зітхнула Ганна, посміхнувшись. — Для мене вони майже як діти, як люди.

— Так, Гань, а ще їм не властива жадібність, егоїзм і себелюбство, — додала Катерина, пошкрябавши за вуха свого пса.

А ви як думаєте, права Катерина, що у відсутності і житла і нормальної сім'ї звинувачує свекра? Чи, може, треба чоловікові претензії висловлювати, що не захищає інтереси своєї сім'ї перед родичами?