«Ну я ж не винен, що ти жартів не розумієш!» — каже Яні чоловік

#СИТУАЦІЯ#

— Павле… Холодильник майже порожній, треба замовити продукти. Пральний порошок закінчується. І логопеда треба завтра оплатити. Перекажи, будь ласка, гроші.

Яна сказала це тихо, майже винувато. Хоча, здається, винною себе не вважала. Просто вже звикла починати розмову саме так — обережно, вибираючи підходящий момент. 

Чоловік сидів за ноутбуком, клацав мишкою, щось рахував у таблиці.

— А більше тобі нічого не потрібно? — протягнув він з усмішкою.

Яна зітхнула. Ну от, знову!

— Павле, ну справді… Не починай, га?

Він нарешті повернувся до неї, примружився.

— А де «будь ласка»? Де подяка наперед? Ти просиш якось без поваги.

І засміявся. Голосно, задоволено. Наче сказав щось неймовірно дотепне.

Яна відчула, як усередині все стискається. Вона вже знала: зараз буде ще пара «жартів». Потім він дасть гроші. Але настрій в неї буде остаточно зіпсований. Ну чого вона має просити, наче для себе особисто?! Хіба господарство і дитина — це лише її потреби?

Так відбувалося вже кілька місяців.

Коли підійшла до кінця декретна відпустка, вони з Павлом домовилися: Яна звільниться. Донька у них народилася раніше терміну, перші місяці минули в лікарнях, нескінченних обстеженнях, масажах, уколах. Лікар одразу сказав — потрібно багато займатися, спостерігатися, берегти нервову систему дитини.

Дівчинка росла тихою і сором’язливою, була болісно прив’язана до мами, лякалася незнайомих людей, погано спала. Варто було Яні вийти з кімнати — починалася істерика. І товариства інших дітей мала поки що точно не потребувала. Лікарі та спеціалісти в один голос говорили, що дитину не варто засмучувати і занурювати в стрес. Якщо є можливість якийсь час потримати її вдома, треба це зробити.

Павло тоді сказав упевнено:

— Звісно, звільняйся. Про що мова. Я буду працювати, а ти займайся дитиною. Це зараз найважливіше.

Яні здавалося, що він розуміє. Підтримує. Заробляв він, загалом, достатньо, грошей їм вистачало. Яна — не марнотратка. Гроші витрачати намагається розумно, економить там, де можна. Готує сама з простих продуктів, покупки робить за акціями, деякі речі для дитини бере у родичів і подруг, діти яких уже виросли.

До того ж і на дивані вдома Яна не сиділа, займалася донькою майже цілодобово. Вранці — гімнастика, потім заняття за картками, прогулянка, сон. Вдень — масаж, ігри для розвитку мовлення, вправи, які показував реабілітолог, похід до логопеда. А між заняттями з дитиною — домашні справи, прання, прибирання.

А ще була бабуся.

Літня, після інсульту, майже не виходила з дому. Жила за два квартали від них. Яна заходила до неї щодня, гуляючи з донькою: приносила їжу, допомагала помитися, щось прибирала, забирала білизну в прання і повертала чисте, просто сиділа поруч.

Працювати за таких умов вона фізично не змогла б.

Спочатку Павло давав гроші спокійно. Сам перераховував, казав:

— На тиждень вистачить? Коли що — скажи.

Потім усе змінилося. Тепер про гроші доводилося нагадувати. І майже щоразу розмова перетворювалася на дивну гру.

— Павле, у нас молока немає, і дитячий шампунь скоро закінчиться…

— І що?

— Ну як що? Гроші потрібні. Перекажи.

— Бачу, ти зручно влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — і знову дурнуватий сміх.

Далі — тут: Зручно ти влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — каже Павло дружині.

 «Може, час зайнятися власною сім’єю, поки вона в тебе ще є?» — каже Геннадій дружині

#СИТУАЦІЯ#

— …Та ти що, Марино, сто одна троянда, справді?! Я думала, такі букети бувають тільки на фото в Інтернеті. І головне — просто так, не на день народження, не на Восьме березня… Щастить тобі… Та звідки я знаю цей ресторан, я ж ніде, крім кафе біля нашого дому, і не буваю… Справді?! Тільки один салат за тисячу? Ну й ціни! Нічого собі… Ну так, звісно, не ти ж платила, ха-ха-ха!

Геннадій з’явився у дверях кухні. Дружина Наташа стояла біля вікна, спиною до нього, і захоплено говорила по телефону. Голос живий, сміхотливий, навіть якийсь молодий. Він уже знав, з ким вона розмовляє. Звісно, Марина зателефонувала, найкраща подруга. Тому Наталка все кидає і годинами розмовляє з нею — Марина ж розлучилася три місяці тому.

— Ну, я рада за тебе, Марино! Класно тобі! А то сиділа б зараз зі своїм Борисом, дивилася б на його потилицю за комп’ютером та прала його шкарпетки… Ага, вічно в роботі, допомоги не дочекаєшся, уваги — нуль…

Геннадій кашлянув. Усередині неприємно кольнуло. Не від слів навіть, а від інтонації, з якою Наталка говорила про подругу — із схваленням, із захопленням, із якимось азартом.

Наташа з Мариною чотири роки тому разом народжували, лежали в одній палаті в пологовому будинку. Потім з’ясувалося — ще й живуть у сусідніх будинках. Подружилися. Гуляли разом з візочками, сиділи на лавках, обговорювали прикорм, перші зуби, безсонні ночі. Звичайне спілкування на тлі однакових турбот. У обох діти, народжені в один день.

Сім’я у Марини на вигляд була як у всіх. Чоловік працював, не пив, не гуляв, не влаштовував скандалів. Так, постійно за комп’ютером просиджував, і у фінансовому плані зірок з неба не хапав. Так, трохи лінивий: по господарству особливо не рвався допомагати. Але хто зараз рветься? Геннадій і на себе приміряв — він теж після роботи міг залипнути в телефоні або в новинах. Іноді й по роботі треба було ввечері сісти за комп’ютер: написати листа, перевірити пошту, щось переслати.

А потім Марина раптом розлучилася із своїм Борисом. Що там у них сталося, Геннадій не знав, дружина не розповідала. Проте якось миттєво їх сім’я зруйнувалася, і Марина після розлучення ніби з ланцюга зірвалась.

Клуби, чоловіки, подарунки, ресторани, машини. За три місяці Наталка вже знала по іменах чоловік десять Марининих коханців. Подруга телефонує їй мало не щодня, хизується своїми пригодами. Розповідає захлинаючись — хто що подарував, куди возив, як залицявся. І Наталка слухає, роззявивши рота, ці казкові історії.

Далі — тут: Наталка заздрить подрузі, а Марина після розлучення ніби з ланцюга зірвалась.

 «З першого числа у нас буде роздільний бюджет!» — оголосив чоловік після двадцяти років шлюбу

#СИТУАЦІЯ#

— Тань, я тут подумав і вирішив...

Тетяна повернулась від плити, продовжуючи помішувати суп.

— Що саме? — спитала. — Якщо ти про відпустку, то...

— Ні, інше... — перебив Анатолій. — Загалом, з першого числа у нас з тобою буде роздільний бюджет. Я втомився сам утримувати сім’ю. Досить.

Тетяна навіть не відразу зрозуміла, про що він. Який бюджет? Але чоловік стояв у дверях кухні й говорив абсолютно буденним голосом, рівно й спокійно.

— Зачекай… як це — роздільний? — вона витерла руки рушником. — Ти зараз жартуєш?

— Ні. За комунальні послуги будемо платити навпіл, першого числа я перекажу тобі на картку свою частку за світло та за квартиру. Ну, а решта — кожен сам за себе. Їжа, побутова хімія, все. Я більше не хочу оплачувати все це свято життя самотужки.

Тетяна дивилася на чоловіка і намагалася зрозуміти, як йому таке взагалі спало на думку.

Вони прожили разом двадцять років. Синові дев’ятнадцять, навчається в коледжі. Тетяна свого часу завагітніла не за планом, тому одружилися. Хоча яка різниця — планували весілля через рік, вийшло трохи раніше, ось і все. Жили вони непогано, як у плані стосунків, так і матеріально. Чоловік завжди добре заробляв — зараз у нього близько шістдесяти тисяч на місяць. Тетяна теж вдома не сиділа, працювала. Але заробляла завжди набагато менше, її зарплата — близько п’ятнадцяти. І таке співвідношення у них було майже завжди.

Поки син ріс, Таня працювала там, де зручно: то в поліклініці реєстратором, то в приватній клініці адміністратором, то в школі секретарем. Аби тільки поруч із домом, з нормальним графіком. Щоб встигати забрати дитину, перевірити уроки, сходити в магазин, приготувати вечерю.

Син не був генієм у навчанні, доводилося з ним сидіти, контролювати уроки. Побутові справи теж в основному лягали на неї. Чоловік спокійно будував кар’єру, затримувався на роботі, їздив у відрядження. І якось так само собою вийшло, що Тетяна завжди була «підстраховкою» для сім’ї. Купити, простежити, організувати відпустку або свято, зустріти кур'єра, відпроситися з роботи на батьківські збори або на змагання до сина — все це було на ній.

Вона не вважала це жертвою. Так жили майже всі знайомі. А тепер Анатолій раптом збунтувався.

— Я не зобов'язаний вас двох утримувати, — продовжував чоловік. — Син уже повнолітній. Ти працюєш. Все чесно...

Далі — тут: Через двадцять років шлюбу чоловік оголосив, що тепер кожен сам за себе

Я продала квартиру з балконом і переїхала за місто до дітей. І швидко пошкодувала...

#ОПОВІДАННЯ#

Колись в дитинстві я не одно літо проводила в селі в бабусі. Бабуся все життя прожила вдовою — дід загинув на війні. Таких одиноких бабусь було... ціле село. Збираючись на свята чи для загальної роботи в колгоспі, вони любили поговорити. І самою нагальною темою їхніх розмов були «страшилки» на кшалт: а от Марія, ну, ота, що живе за яром, поїхала в місто до дочки, і що ви думаєте? Не ужилася з зятем, вигнали її. А вона ж хату продала, тепер поневіряється по сусідах... Ще один варіант страшилок був: син відвіз матір у будинок престарілих.

Давно це було, і якось забулося. Все життя я не згадувала про ці розмови, а от даремно. Недавно довелося згадати...

Я завжди вважала себе міською людиною. В моїй двокімнатній квартирі на четвертому поверсі старої, але добре доглянутої «хрущовки» було все, що мені було потрібно для щастя. Однак найбільшою перевагою цього місця був балкон. Він виходив на південь, тому був залитий сонцем з ранньої весни до пізньої осені.

Там я вирощувала герань, мініатюрні помідори та трави в глиняних горщиках. Щоранку, рівно о сьомій, я виходила на балкон з чашкою гарячого чаю, сідала в стареньке продавлене крісло, клала руку на теплі перила та спостерігала, як місто оживає.

Я точно знала, коли почую дзвінок першого трамвая, що проходив повз наш будинок, по аромату хліба і ванілі узнавала, що відчиняють маленьку пекарню на першому поверсі, чула скрип дверей під’їзду і кроки мого сусіда знизу, який щоранку виходив купувати свіжі булочки. Іноді він гукав мені знизу, махав рукою, і я посміхалася у відповідь. Це були невеликі, здавалося б, незначні контакти з людьми, але вони давали мені відчуття приналежності до цього дому, до мого міста.

Я почувалася частиною спільноти — в нашому домі жили переважно пенсіонери, і вечорами ми сиділи на лавці біля підї’зду або перемовлялись з балконів — у багатьох, як і в мене, вони були не засклені.

Я робила покупки самостійно на найближчому ринку, гуляла по парку та ходила до бібліотеки за рогом. Я була господарем свого часу та простору.

Все почало змінюватися, коли моя донька Анна та її чоловік вирішили побудувати будинок за містом. Це було таке нове віяння — жити за містом, серед сосен, дати дітям простір для розвитку і свіже повітря. Дочка і зять загорілись бажанням мати свій будинок, хоча все життя, як і я, вони жили в місті.

З кожним місяцем їхні візити до мене ставали все коротшими, а їхні телефонні дзвінки переважно складалися зі скарг на виснаження, брак часу та втому. Я слухала з материнською турботою, намагаючись підбадьорити їх добрими словами. Я й гадки не мала, що незабаром стану частиною їхнього грандіозного плану полегшити моє життя.

Це почалося з невинних зауважень під час їх візитів до мене. Анна гладила мою руку і дивилася на мене стурбовано:

— Мамо, ти, мабуть, дуже втомилася, живучи тут, на четвертому поверсі, — сказала вона, оглядаючи мою затишну вітальню. — Колись тобі забракне сил носити всі ці сумки сходами.

— Не турбуйся, Аню, у мене все чудово, — відповідала я з посмішкою, — Мені ж всього 68, а не 80. До того ж, я звикла жити без ліфта.

Вона хитала головою:

— Ох, мамо, ти ж не молодієш. А що, коли захворієш? Хто принесе тобі ліків і молока? Ми тепер далеко, за містом, сюди не наїздимось.

Я заспокоювала її, хоча десь у глибині душі починало проростати зернятко невпевненості.

Через кілька тижнів до справи долучився мій зять Степан. Він прийшов допомогти мені з невеликим ремонтом крана, а коли закінчив, сів за стіл із стурбованим виразом обличчя.

— Знаєте, Ірино Дмитрівно, ми з Анею дуже хвилюємося за вас, — почав він повільно, зважуючи слова.

Далі — тут: Моя донька та зять пообіцяли мені життя в будинку за містом — я була переконана, що мене чекає рай

 Сама не принцеса — розлучена і з дитиною, то і чоловіка вибирай простішого, кажуть подруги

#СИТУАЦІЯ#

У Діани — син-першокласник, якого вона виховує без чоловіка. Розлучилися п'ять років тому, хоча до народження дитини Діана і уявити собі не могла, що стане самотньою мамою.

Під час вагітності чоловік був зразковим майбутнім батьком: носив Діану на руках, здував пилинки, застібав їй чоботи і, стоячи на колінах, зворушливо розмовляв з вагітним животом дружини.

Однак після народження довгоочікуваного сина молодого татуся ніби підмінили.

Чи то він якось не так уявляв собі сімейне життя з дитиною, чи то Діана якось надто сильно на перших порах занурилася в материнство, чи то просто, як кажуть, банально заїла буденність — загалом, врятувати сім'ю не змогли. Розлучилися і зажили кожен своїм життям.

І не сказати, що Діану це сильно зачіпає або вона заздрить, але іноді з сумом думає про те, що у колишнього чоловіка вже кілька років інша сім'я, і дитина народилася, начебто щасливі вони, за ручку ходять — а Діана одна. Хоча, загалом, вона теж зовсім не проти створити сім'ю, жити в щасті і взаєморозумінні, удвох з рідною і коханою людиною виховувати сина і, можливо, народити ще одну дитину...

Тільки ось претендентів на руку і серце щось не не видно. У сенсі, таких претендентів, яких можна розглядати серйозно.

Звісно, чоловіки навколо є, поглядають на Діану з цікавістю, але — це все не те. Один жадібний, інший жодної спідниці не пропустить, третій, здається, випиває, четвертий у сорок років з мамою живе, п'ятий весь у кредитах і з грошима абсолютно не вміє поводитися...

— Ну, ти так міркуєш, ніби сама великий подарунок! — обурено кажуть Діані подруги. — І той тобі не такий, і цей не такий! Може, не варто так перебирати? Будь ти двадцятирічна студентка із власною квартирою в центрі, або багата спадкоємиця, тоді гаразд. А так? Живеш у спальному районі в орендній квартирі, з дитиною, знову ж таки, та й сама —не першої молодості... Ну а що? Тридцять п'ять — це не двадцять два! Так що, мила, роби висновки: опускай планку. Дивись на життя тверезо. Принца тобі вже не знайти. Хочеш сім'ю — йди на компроміс, будь готова миритися з недоліками. А як ти хотіла?

Далі — тут: Якщо розлучена і з дитиною — не чекай принца

 Я хотів зустріти великдень зі своїми дітьми, але вони чекали лише спадщини…

#ОПОВІДАННЯ#

Моя дружина пішла від нас п’ять років тому, забравши з собою душу нашого дому. Залишилися лише стіни, меблі та я — хранитель музею минулого життя. Колись у ці передсвяткові дні кухня парувала від варіння, у духовці рум’янилися паски, я варив крашанки в цибулинні — це був завжди мій обов’язок, ми з Галиною готували домашні ковбаси — завжди два, а то й три сорти, а крики дітей, а потім онуків, відбивався від стін. Тепер єдиним звуком, що мене супроводжував, було монотонне цокання старого годинника у передпокої. Цок, цок, цок. Він відраховував час, що мені залишився.

Я вирішив, що ці свята будуть іншими. Навіть не тому, що це буде останній Великдень в моєму житті — я відчував, що це так. Ні, я хотів розірвати це коло самотності, в яке потрапив. Я хотів організувати традиційний великодній сніданок. Справжній, сімейний, як колись. З кров’яною ковбасою, хай навіть я куплю її на ринку, а не приготую сам, з пасками, покритими цукровою поливкою, з крашанками та салатом з редиски в майонезі, посипаним зеленою цибулею.

Мені хотілось побачити за столом свого сина Павла та доньку Олену. Я хотів побачити своїх онуків, яких уже давно бачу лише на екрані телефону, коли вони люб’язно приймають відеодзвінок від діда. Це мало бути моє прощання, хоча я не збирався говорити їм про це прямо. Я просто хотів відчути, що я все ще є частиною чогось, що моє життя має продовження.

Я дістав телефон. Набір номера сина зайняв у мене хвилину, бо пальці мене підводили, а зір був уже не таким, як раніше. Серце калатало, ніби я ось-ось мав виголосити найважливішу промову в своєму житті.

— Алло? Тату? — голос Павла був поспішним; на задньому плані я чув гудіння автомобілів, шум міста та розмови. Він завжди був на бігу, мій Павло. Директор відділу закупок, важлива людина в корпорації. Я пишався ним, але ця гордість мала гіркий присмак туги.

— Привіт, синку. Я телефоную, бо хотів запросити тебе на Великдень. Я знаю, що минулого року ти не зміг, але я подумав, що цього року накрию справжній Великодній стіл із посвяченою паскою, крашанками та ковбасою, як колись ми з мамою готували. Я запечу свинячі відбивні, картоплю і приготую салати. Приходьте з Катею та хлопцями. Принаймні на вечерю.

У трубці запала тиша. Ця коротка, незручна пауза, яку я добре знав. Пауза, під час якої народжується виправдання. 

— Тату... — важко зітхнув Павло. — Це дуже люб’язно з твоєї сторони, справді, але… ти ж знаєш, як воно буває. Ми всі були так зайняті на роботі, всі втомились від довгої зими, а тут цілий тиждень вихідних, і в дітей канікули… Ми просто хотіли відпочити на свята. Ми забронювали спа-путівку в Туреччину. Хлопці хочуть поплавати, Каті потрібна перерва від стояння на кухні. Ти ж розумієш?

— Тоді приходьте на сніданок. А потім можете їхати… — спробував я домогтися свого, відчуваючи, як у мене до горла підступає клубок. — Це важливо для мене. Можливо, це мій останній Великодень...

— Ой, припини, тату, — нетерпляче перебив він. — Не починай вдавати вмираючого. Твої аналізи кращі за мої. Крім того, тату, давай начистоту. Часи зараз інші. Ніхто не святкує так, як колись. Мало хто святить яйця і паски… А це сидіння за столом, переїдання, всі ці умовності... Це виснажливо. Ми живемо по-іншому. Швидше. Нам на свята потрібен відпочинок, перезавантаження, а не сидіти в костюмах за столом і об’їдатись солодким хлібом...

Далі — тут: Великдень мав стати моїм прощанням з дітьми і онуками, але вони не прийшли…