Мій свекор цілими днями лежить на дивані і тільки командує, як сержант в армії
Настали вихідні дні. Нас із чоловіком чекало чергове відвідування його батьків. Чесно кажучи, я не люблю до них їздити, і не тому, що не люблю свою свекруху. Як на мене, вона дуже пристойна жінка, але свекор... Його бачити мені зовсім не хочеться, але мій чоловік Славко наполягає, бо «мама збирається приготувати свинячі відбивні, а тато хотів про щось поговорити».
Хто-небудь, ущипніть мене! Я знаю, що ніякої особливої розмови до сина у свекра немає. Просто йому нудно, потрібна якась масовка вдома хоч раз на тиждень. Для нього «поговорити» означає лежати на дивані та кричати з вітальні, що чай надто солодкий або пульт від телевізора кудись знову зник. Тому що відколи він вийшов на пенсію, він, здається, перестав вставати з дивана в принципі.
Тим часом свекруха — вона ще не на пенсії — бігатиме з кімнати до кімнати, прибираючи, готуючи, подаючи та прибираючи. Наче після звичайної роботи вона мала ще одну зміну, тільки без зарплати і без відпустки.
А я? Я мовчки дивитимусь на все це і біситимусь всередині. Тому що — що я можу сказати? Що мені її шкода, бо вона живе з таким тираном? Що вона наче служниця у власному домі? Що якби мені довелося подавати вечерю чоловікові, який навіть шкарпетки собі взяти не може, я швидше запустила б у нього каструлею, ніж варила йому картоплю?
Ну і, звичайно, так все і було. Перше, що ми почули, щойно зайшли до їхньої квартири, це голос свекра з вітальні:
— Люсю! Де мої шкарпетки? Ті, що тепліші! Я ж казав тобі вранці, що у квартирі холодно!
Я глибоко зітхнула і сказала собі: «Спокійно, Наталко. Це не твій цирк»...
Далі — тут: Мені шкода свою свекруху, бо вона живе, наче служниця у власному домі
Немає коментарів:
Дописати коментар