Я думала в мене дочка є, а виявляється, нема ніякої дочки! — говорить своїм подругам мати
— У мами кілька тижнів тому сусідка померла, — розповідає 34-річна Валерія. — Вони приятелювали раніше, особливо після того, як обидві на пенсію вийшли. У сусідки теж дочка, свого часу вона народила її для себе, без чоловіка, у пізньому віці — як і моя мама, власне.
Перед смертю сусідка хворіла сильно, злягла, у неї інсульт стався. Дочка її на пару років старша за мене, ми з нею в одній школі навчалися колись. Так ось, ця сусідчина дочка, Віра, звільнилася з роботи та сиділа зі своєю матір'ю. Ну не знаю, як на мене — так собі рішення... Могла б просто доглядальницю найняти. Але мати її чужих людей поряд не хотіла, і Віра пішла їй назустріч.
Майже рік Віра займалася своєю матір'ю, перебувала при ній постійно, прибирала квартиру, вирішувала питання з лікарями та ліками, ставила уколи. Коли жінка зовсім злягла, мила і годувала з ложки, робила все, що необхідно. І це при тому, що характер у хворої дуже сильно зіпсувався.
Сусідка лаяла дочку так, що чув увесь будинок, в панельних будинках все чути, що в сусідів робиться. Якими тільки словами мати Віру не називала, на задоволення всім! І повія, і засранка, і криворука, і які тільки прокляття не летіли на бідолашну.
Молода жінка стоїчно терпіла все: і словесні образи, і перекинуті на підлогу тарілки з їжею — «Сама це жери!» та інші закиди хворої.
— І ось мені мама повідомила, що сусідка, тітка Ніна, померла, вже дев'ять днів пройшло, — розповідає Валерія. — Я й сказала, що щиро рада за Віру, нарешті вредна бабця її звільнила. Мама на мене руками замахала — хіба можна так говорити?! Мовляв, людини не стало, такому хіба радіють?
Я відповіла, що плакати тут точно нема про що, сусідці і самій таке життя явно не в радість було, а Віру мені щиро було шкода — тітка Ніна її замордувала просто, за людину не вважала, а та, бідна, все терпіла.
Мама мені: ну а що робити? Не в будинок же пристарілих було їй рідну матір здавати! А я відповіла, що саме це і треба було зробити — здати в будинок для людей похилого віку, і не мучитися. Інше питання, що богадільню можна було підібрати якнайкращу, у міру фінансових можливостей. Але кидати своє життя під ноги старій, яка вже не в собі, точно не варто.
Мама Валерії була щиро обурена. Мовляв, як це так — здати рідну матір? Ну ось ти на місці цієї Віри — невже мене здала б так запросто до будинку пристарілих?
— На що я відповіла, що, звісно, здала б! — розказує Валерія. — Ну а який вихід? З роботи йти я б точно не стала, роботу свою люблю, життя без неї не мислю. Та і жити за щось треба. Невже кинути роботу і сісти біля матері — а жити на її пенсію? А графік на роботі у мене досить складний, з відрядженнями, з постійними авралами та нічними дзвінками клієнтів. Тому навіть найняти доглядальницю на увесь робочий день в моєму випадку — варіант не дуже.
Знайшла б, говорю, гарний профільний заклад, приватний пансіонат, добре, що гроші є. Приїжджала б, відвідувала, забезпечувала б. Але самій звільнятися і сидіти поруч, тягати, мити — і все це, можливо, роками... Адже деякі хворі і по п'ять років лежать, і більше... Загалом, на це я ніколи не підписалася б.
В результаті з мамою ми посварилися, і вона на мене страшенно образилась, аж до того, що всім подругам тепер по телефону розповідає: я думала, у мене дочка є, а виявляється, немає в мене дочки!
Матері Валерії майже сімдесят, Валерія — її єдина дочка, і досить пізня. Батька свого молода жінка не знає, у свідоцтві про народження стоїть прочерк. Мати народила її для себе і ростила сама, вкладаючись по максимуму. Виростила, вивчила, на ноги поставила.
Валерія за все мамі вдячна. Молода жінка зараз працює і добре заробляє, купила собі квартиру, щоправда теж за допомогою мами, яка дала їй приблизно чверть вартості житла на початковий внесок. Зробила ремонт, обставила житло, купила машину, здала на права.
До матері в гості приїжджає досить часто — у мами, окрім Валерії, нікого нема. Та й у Валерії, окрім мами, родичів більше немає. Заміж виходити Валерія не прагне, хоча чоловіки в неї іноді бувають. Але чоловік, із яким хотілося б бути поруч постійно, не зустрівся, а вибирати з того, що є, Валерія не захотіла. І дітей не народила. Був би чоловік — народила б, а одній їй це не треба.
Валерія дуже засмучена, що посварилася з матір'ю на рівному місці, ні із-за чого. Та сердиться, слухавку не бере, розмовляти не хоче. Валерія написала їй у месенджері, спробувала пояснити, що любить її і в жодному разі не покине. Дбатиме про неї обов’язково, просто не так, як та ж Віра, а по-іншому. Але мати на повідомлення не відповідає, розмовляти не хоче, подругам каже, що для дочки її нікчемна робота дорожча за рідну матір.
— Анекдотична ситуація, якщо подумати, — зітхає Валерія. — Посварилися на рівному місці через те, що й не трапилося ще, і, може, не станеться ніколи! Ніхто не знає, що і як буде. Може, не вона, а я сама завтра помру! Може, мати помре раптово, за кілька днів у лікарні, як бабуся. Може, навпаки, років двадцять ще проживе і впізнавати мене не буде вже, і їй уже буде байдуже, у своїй кімнаті вона чи в будинку для літніх людей?
Та все, що завгодно може бути! Чого зараз про це думати? Поки що всі на ногах, бадьорі, веселі, на той світ ніхто не збирається.
Як вважаєте, Валерія має рацію, що сказала матері те, що думає, не стала викручуватися і обіцяти те, що робити не збирається?
Може, не варто було ось так, з плеча, заявляти матері про будинок для літніх людей, псувати стосунки, влаштовувати скандал? Сказала б, мовляв, так, матусю, сидітиму поруч і за руку триматиму. А там — дійсно ніхто не знає, що і як буде…
Як вам ситуація? Що скажете?
Читайте ще історії з життя:
«Ні, тільки не це!» — вигукнула мати, коли Соня розповіла про свою вагітність
Чоловік хоче сісти на шию! — бідкається Тетяна
«Ми з батьком тебе пальцем не чіпали, як ти смієш бити нашу дитину?!» — сердиться мати
