«Ну я ж не винен, що ти жартів не розумієш!» — каже Яні чоловік

#СИТУАЦІЯ#

— Павле… Холодильник майже порожній, треба замовити продукти. Пральний порошок закінчується. І логопеда треба завтра оплатити. Перекажи, будь ласка, гроші.

Яна сказала це тихо, майже винувато. Хоча, здається, винною себе не вважала. Просто вже звикла починати розмову саме так — обережно, вибираючи підходящий момент. 

Чоловік сидів за ноутбуком, клацав мишкою, щось рахував у таблиці.

— А більше тобі нічого не потрібно? — протягнув він з усмішкою.

Яна зітхнула. Ну от, знову!

— Павле, ну справді… Не починай, га?

Він нарешті повернувся до неї, примружився.

— А де «будь ласка»? Де подяка наперед? Ти просиш якось без поваги.

І засміявся. Голосно, задоволено. Наче сказав щось неймовірно дотепне.

Яна відчула, як усередині все стискається. Вона вже знала: зараз буде ще пара «жартів». Потім він дасть гроші. Але настрій в неї буде остаточно зіпсований. Ну чого вона має просити, наче для себе особисто?! Хіба господарство і дитина — це лише її потреби?

Так відбувалося вже кілька місяців.

Коли підійшла до кінця декретна відпустка, вони з Павлом домовилися: Яна звільниться. Донька у них народилася раніше терміну, перші місяці минули в лікарнях, нескінченних обстеженнях, масажах, уколах. Лікар одразу сказав — потрібно багато займатися, спостерігатися, берегти нервову систему дитини.

Дівчинка росла тихою і сором’язливою, була болісно прив’язана до мами, лякалася незнайомих людей, погано спала. Варто було Яні вийти з кімнати — починалася істерика. І товариства інших дітей мала поки що точно не потребувала. Лікарі та спеціалісти в один голос говорили, що дитину не варто засмучувати і занурювати в стрес. Якщо є можливість якийсь час потримати її вдома, треба це зробити.

Павло тоді сказав упевнено:

— Звісно, звільняйся. Про що мова. Я буду працювати, а ти займайся дитиною. Це зараз найважливіше.

Яні здавалося, що він розуміє. Підтримує. Заробляв він, загалом, достатньо, грошей їм вистачало. Яна — не марнотратка. Гроші витрачати намагається розумно, економить там, де можна. Готує сама з простих продуктів, покупки робить за акціями, деякі речі для дитини бере у родичів і подруг, діти яких уже виросли.

До того ж і на дивані вдома Яна не сиділа, займалася донькою майже цілодобово. Вранці — гімнастика, потім заняття за картками, прогулянка, сон. Вдень — масаж, ігри для розвитку мовлення, вправи, які показував реабілітолог, похід до логопеда. А між заняттями з дитиною — домашні справи, прання, прибирання.

А ще була бабуся.

Літня, після інсульту, майже не виходила з дому. Жила за два квартали від них. Яна заходила до неї щодня, гуляючи з донькою: приносила їжу, допомагала помитися, щось прибирала, забирала білизну в прання і повертала чисте, просто сиділа поруч.

Працювати за таких умов вона фізично не змогла б.

Спочатку Павло давав гроші спокійно. Сам перераховував, казав:

— На тиждень вистачить? Коли що — скажи.

Потім усе змінилося. Тепер про гроші доводилося нагадувати. І майже щоразу розмова перетворювалася на дивну гру.

— Павле, у нас молока немає, і дитячий шампунь скоро закінчиться…

— І що?

— Ну як що? Гроші потрібні. Перекажи.

— Бачу, ти зручно влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — і знову дурнуватий сміх.

Далі — тут: Зручно ти влаштувалася. Гроші потрібні — то зароби! — каже Павло дружині.