«Якщо ти не будеш поважати мого чоловіка, мамо, то ми обмежимо спілкування!» — каже дочка
Ірина Олексіївна спочатку подумала, що їй почулося. Стояла біля мийки, витирала руки кухонним рушником і з подивом дивилася на Юлю.
— Це ти мені зараз погрожуєш? — помовчавши, запитала вона.
— Я не погрожую. Я втомилася. Щоразу одне й те саме. Ти демонстративно його не помічаєш, розмовляєш крізь зуби, пирхаєш, на його запитання не відповідаєш. Він приходить — ти відразу губи підібгаєш і мовчиш. Це дуже негарно виглядає…
— А мені треба вітати його? Забути, що він тут творив? — різко перебила Ірина Олексіївна.
Юля гучно видихнула, відвернулася до вікна.
— Мамо, минуло вже п’ять років...
— І що? Пам’ять у мене хороша. Я ще не в маразмі.
На кухні зависла важка тиша. У кімнаті вовтузився чотирирічний Артемчик, щось будував із кубиків, періодично вигукуючи:
— Бабусю, дивись, я побудував гараж! Бабусю, ну йди сюди! Йди, я тобі покажу, як я вмію!
А Ірина Олексіївна дивилася на Юлю і не розуміла, як вони взагалі дійшли до того, що рідна дочка тепер ставить їй ультиматуми через цього чоловіка.
…Коли дочка тільки познайомилася з Євгеном, Ірина Олексіївна була рада. Хлопець їй сподобався. Високий, веселий, балакучий. Працював тоді в автосервісі, все обіцяв:
— Я вашу Юлю на руках носитиму.
І спочатку так і було. Приносив квіти, влаштовував пікніки, у вихідні вони завжди кудись їздили. У Євгена було багато друзів, тож вдома вони не сиділи. Юля просто сяяла.
Весілля вони відсвяткували скромно. Посиділи в кафе біля парку, потім фотографувалися біля фонтану. Ірина Олексіївна ще тоді подумала: ну й добре, головне — щоб жили нормально.
А потім Юля завагітніла. І Євгена немов підмінили.
Спочатку він почав пропадати вечорами. Потім став приходити сильно нетверезим. Грубіянив, причому не просто в обличчя, а огидно знущався.
— І чого ти постійно ниєш? — говорив Юлі. — Вагітність — це не хвороба. Усі вагітні ходять, ніхто не розвалюється. Чому це я повинен тепер біля тебе танцювати? Я не хочу сидіти вдома поруч із тобою, я ж не вагітний!
Далі — тут: Хоч ти й пробачила чоловіка, а я все пам’ятаю, пам’ять у мене хороша, я ще не в маразмі, — каже мати
