Я продала квартиру з балконом і переїхала за місто до дітей. І швидко пошкодувала...

#ОПОВІДАННЯ#

Колись в дитинстві я не одно літо проводила в селі в бабусі. Бабуся все життя прожила вдовою — дід загинув на війні. Таких одиноких бабусь було... ціле село. Збираючись на свята чи для загальної роботи в колгоспі, вони любили поговорити. І самою нагальною темою їхніх розмов були «страшилки» на кшалт: а от Марія, ну, ота, що живе за яром, поїхала в місто до дочки, і що ви думаєте? Не ужилася з зятем, вигнали її. А вона ж хату продала, тепер поневіряється по сусідах... Ще один варіант страшилок був: син відвіз матір у будинок престарілих.

Давно це було, і якось забулося. Все життя я не згадувала про ці розмови, а от даремно. Недавно довелося згадати...

Я завжди вважала себе міською людиною. В моїй двокімнатній квартирі на четвертому поверсі старої, але добре доглянутої «хрущовки» було все, що мені було потрібно для щастя. Однак найбільшою перевагою цього місця був балкон. Він виходив на південь, тому був залитий сонцем з ранньої весни до пізньої осені.

Там я вирощувала герань, мініатюрні помідори та трави в глиняних горщиках. Щоранку, рівно о сьомій, я виходила на балкон з чашкою гарячого чаю, сідала в стареньке продавлене крісло, клала руку на теплі перила та спостерігала, як місто оживає.

Я точно знала, коли почую дзвінок першого трамвая, що проходив повз наш будинок, по аромату хліба і ванілі узнавала, що відчиняють маленьку пекарню на першому поверсі, чула скрип дверей під’їзду і кроки мого сусіда знизу, який щоранку виходив купувати свіжі булочки. Іноді він гукав мені знизу, махав рукою, і я посміхалася у відповідь. Це були невеликі, здавалося б, незначні контакти з людьми, але вони давали мені відчуття приналежності до цього дому, до мого міста.

Я почувалася частиною спільноти — в нашому домі жили переважно пенсіонери, і вечорами ми сиділи на лавці біля підї’зду або перемовлялись з балконів — у багатьох, як і в мене, вони були не засклені.

Я робила покупки самостійно на найближчому ринку, гуляла по парку та ходила до бібліотеки за рогом. Я була господарем свого часу та простору.

Все почало змінюватися, коли моя донька Анна та її чоловік вирішили побудувати будинок за містом. Це було таке нове віяння — жити за містом, серед сосен, дати дітям простір для розвитку і свіже повітря. Дочка і зять загорілись бажанням мати свій будинок, хоча все життя, як і я, вони жили в місті.

З кожним місяцем їхні візити до мене ставали все коротшими, а їхні телефонні дзвінки переважно складалися зі скарг на виснаження, брак часу та втому. Я слухала з материнською турботою, намагаючись підбадьорити їх добрими словами. Я й гадки не мала, що незабаром стану частиною їхнього грандіозного плану полегшити моє життя.

Це почалося з невинних зауважень під час їх візитів до мене. Анна гладила мою руку і дивилася на мене стурбовано:

— Мамо, ти, мабуть, дуже втомилася, живучи тут, на четвертому поверсі, — сказала вона, оглядаючи мою затишну вітальню. — Колись тобі забракне сил носити всі ці сумки сходами.

— Не турбуйся, Аню, у мене все чудово, — відповідала я з посмішкою, — Мені ж всього 68, а не 80. До того ж, я звикла жити без ліфта.

Вона хитала головою:

— Ох, мамо, ти ж не молодієш. А що, коли захворієш? Хто принесе тобі ліків і молока? Ми тепер далеко, за містом, сюди не наїздимось.

Я заспокоювала її, хоча десь у глибині душі починало проростати зернятко невпевненості.

Через кілька тижнів до справи долучився мій зять Степан. Він прийшов допомогти мені з невеликим ремонтом крана, а коли закінчив, сів за стіл із стурбованим виразом обличчя.

— Знаєте, Ірино Дмитрівно, ми з Анею дуже хвилюємося за вас, — почав він повільно, зважуючи слова.

Далі — тут: Моя донька та зять пообіцяли мені життя в будинку за містом — я була переконана, що мене чекає рай