Чому Принци не одружуються з Попелюшками?

 

Яна Юріївна та Ольга Іванівна прогулювались парком з дитячими візками. Жінки жили в сусідніх будинках, в обох однорічні онуки. Познайомились у парку, гуляючи з малюками, і потоваришували на цьому ґрунті — ходити з коляскою по доріжках удвох веселіше. І час швидше минає за розмовами.

— Я, Олю, якщо чесно, заміж не по коханню вийшла, — говорила приятельці Яна Юріївна. — Так, зустріла чоловіка, наче симпатичний, заробляє більш-менш, непитущий. А мені тоді було двадцять шість. Усі подруги вже на третьому курсі інституту заміж вискочили. Це зараз заміж у тридцять виходять і зітхають, що рано. А тоді я себе у двадцять шість старою дівкою відчувала. От і вирішила не чекати великого кохання. Тим більше, що воно в мене вже було одного разу.

У вісімнадцять років закохалась я по вуха у хлопчину з інтелігентної та заможної єврейської родини. І він мене полюбив. З інституту, після занять, з трояндами зустрічав і взагалі залицявся гарно. Але річ навіть не в цьому. Я просто знаю, що це моя людина була. Але я сама через дурість і закомплексованість своє щастя зруйнувала.

Зустрічалися ми з ним півтора року. І Мишко мій на одруження почав натякати. Йому самому ще і двадцяти не було, дитина у наш час, а він мені : хочу сім'ю з тобою, Янко.

Я, звичайно, зраділа, бо ж жити без нього не могла. Домовилися одружитися.​ Він мене з сім'єю своєю познайомив. З батьками, бабусями і дідусями з обох сторін. Там велика дружна сім'я — технічна інтелігенція, інженери — і батьки Михайла, і бабусі з дідусями. Жили всі у центрі міста, у старих «сталінках». Свати дружили між собою. Всі освічені, начитані, у батька Михайла бібіліотека вдома величезна. Уся родина регулярно на домашні урочистості збиралася. Дідусі вип'ють по чарці і в шахи грають. А бабусі зі столу прибирають, йдуть на кухню, миють посуд і про життя розмовляють. Весело завжди в них було, затишно. Мене прийняли як Мишкову наречену — привітно та доброзичливо.

Ну і от, одного прекрасного дня зустрічає мене мій Михайло після інституту і каже : Яна, мої батьки хочуть з твоєю сім'єю познайомитися, в гості до вас збираються.

Я про себе цього моменту чекала, але все одно завмерла від жаху. Думаю, якщо побачать ці заможні єврейські інтелігенти мою батьківську обшарпану квартиру — так відразу мені відкоша дадуть.

Мої батьки житло своє отримали в радянські часи — з кривою столяркою, рваним лінолеумом, дешевими шпалерами з жовтими плямами клею, що проступили на стінах, — так і жили, жодного разу нічого в ній не зробили. Шпалери місцями повідставали, у віконних рамах щілини товщиною в палець, меблі старі, стільці всі зламані, сядеш не так — розвалиться прямо під тобою. Плюс вічно п'яний батько, сержант міліції, і тарганів натовп на кухні. Отак ми жили.

І я як все це приниження собі уявила, просто вжахнулась. Наступного дня сказала Мишкові, що поговорила з батьками, а вони, мовляв, знайомитися не хочуть. Ще й натякнула для правдоподібності, що батьки просто євреїв не люблять. Хоча насправді ніякого антисемізму у нас в сім'ї не було, просто бовкнула по дурості, мені здавалося тоді, що із сорому помру, якщо його батьки наші злидні побачать...

Ну і врешті, ясна річ, сватання не відбулося. І стосунки наші поступово зійшли нанівець, розлучилися ми за півроку після того випадку.

— Так... — промовила задумливо співрозмовниця Яни Юріївни. — Розумію, це боляче — отак десятки років шкодувати, що навіть шансу собі не дала на щастя. Але, напевно, люди повинні сходитися більш-менш рівні за менталітетом, із одного соціального середовища. У житті принци на попелюшках рідко одружуються.

У мене ситуація в першому шлюбі чимось схожа з твоєю була, хоч і практично протилежна, — розповіла Ольга Іванівна. — Зустрічалися ми з Атремом два роки. Кохання було — мені здавалося, справжнісіньке. Він мене до себе в маленьке містечко возив, з батьками познайомив. Батьки в нього були люди прості, без особливої освіти та достатку, але жили пристойно. У квартирі чисто, акуратно, ремонт скромний, але не старий. Працювали обидва, до мене добре поставилися.

Тоді якраз «лихі дев'яності» на дворі були. Мій батько якраз організував охоронний бізнес, заробляти став добре. Купив мені двокімнатну квартиру як посаг до заміжжя, ремонт там зробив за тодішньою модою — підвісні стелі, арки, підсвічування і так далі.

Ну, загалом, ми познайомили батьків і домовилися весілля грати. За свято, звичайно, мої батьки заплатили. А свекруха зі свекром скромненький чайний сервіз привезли в подарунок на весілля і цим обмежилися.

Але мене це не засмучувало, ми теж не завжди заможно жили, всяке буває, дарованому коневі в зуби не дивляться. Головне, я виходжу заміж за коханого.

Треба сказати, що інтиму у нас до весілля не було, тоді інші часи були, не як зараз. І я, звичайно, хвилювалася, і уявляла собі усіляку романтику.

Хоча в мене весілля було по всій програмі. І дві весільні сукні, і ресторан дорогий, і лімузин, і фотограф. Ну, коротше, за все це мій тато заплатив. І ось після цього весілля об одинадцятій ночі збираємося ми з ресторану додому, і виявилося, що мій новоспечений чоловік всю свою рідню і двох друзів в нашу двокімнатну квартиру ночувати запросив.

Я не чекала такого, просто остовпіла. «Артеме, — кажу, — у нас перша шлюбна ніч. Якщо твоїй рідні готель якийсь скромний важко найняти, треба було нам сказати, ми б з тобою їм допомогли». А він мені : «Та ти що, Олю, це ж батьки та друзі мої! Як я за наявності квартири їх у готель відправлю ? Вони такого не зрозуміють!»

У результаті у нашу першу шлюбну ніч в нашій квартирі ночували чоловік десять — на диванах, на кріслах і на підлозі. Зрозуміло, ні про яку романтику і мови не було...

Я цю історію як зараз пам'ятаю, і як розбирала наступного ранку подарунки та побачила на сервізі, що чоловікові батьки подарували, тріщину. І тоді я подумала, що ось вона — перша тріщина в нашому коханні через цю ночівлю циганським табором у нашій підготовленій до першої шлюбної ночі квартирі.

Потім ця різниця понять і менталітетів стала все більше нас віддаляти одне від одного. Поки через рік ми не розлучилися з моєї ініціативи. Ось і все велике кохання.

— Так, Оль, тут ти маєш рацію. Кохання коханням і пристрасть пристрастю, а мабуть, люди повинні бути більш-менш з одного соціального середовища. Тоді й у шлюбі є шанс на щастя, — погодилася її співрозмовниця.

А ви як думаєте, чи повинні чоловік і дружина бути із схожих за достатком та рівнем освіти сімей, чи для справжнього кохання це неважливо? І чи має рацію Яна Юріївна, що посоромилася своїх батьків? А Ольга Іванівна, яка розлюбила чоловіка після того, як він у першу шлюбну ніч у її квартиру всіх своїх родичів ночувати привів?

Неодмінно напишіть вашу думку в коментарях.